Глава 18

Дайнарія повільно підпливла до Джессіки. У руках вона тримала маленьку, сяючу мушлю, яка світліла м’яким перламутровим світлом.

- Це - невелика допомога від старійшини і від мене, - сказала вона спокійним голосом. - Нехай вона буде твоїм оберегом.

Вона простягла мушлю Джессіці. Джессіка обережно взяла її в руки, відчуваючи, як холодна, гладка поверхня трохи вібрує під пальцями.

- Якщо трапиться біда… - продовжила Дайнарія, - кидай мушлю. Вона розіб’ється, і ти зможеш повернутися до світу сирен, де б ти не була.

Джессіка кивнула, стискаючи обережно мушлю.

- А що з ним? - запитала вона, киваючи на Остіна.

Дайнарія посміхнулася ледве помітно і простягнула другу мушлю йому.

- Для нього те саме. Якщо щось станеться, він розіб’є її, і повернеться додому. Так світ людей буде в безпеці, а твій шлях не завершиться без твоєї волі.

Остін взяв мушлю і повільно повернув її в руках, дивлячись на неї, ніби на талісман, який відтепер пов’язує його з цим новим, небезпечним і незвіданим світом.

Джессіка відчула, як їхні погляди перетнулися, і у серці щось затремтіло. Мушлі були прості, маленькі, але тепер вони несамовито важили на їхніх долях.

- Тепер ви готові, - сказала Дайнарія, відходячи трохи назад. - Світ, який ти маєш врятувати, Джессіка, починається прямо зараз. І він не чекатиме.

Хвилі тихо здійнялися навколо них, як би шепочучи: «Починайте».

Вечір спустився над скелями, і темрява повільно ковтала останні промені сонця. За однією з великих скель сирени зібралися півколом. Їхні очі блищали у сутінках, хвости тихо ворушилися, піднімаючи піщану каламуть.

- Він повинен з’явитися зараз, - прошепотіла одна з них, нахилившись вперед. - Ніяких свідків.

Секунди тяглися мов години. І ось, серед тихої тиші, на край берега вийшов Остін. Його очі розширилися від несподіванки, коли він побачив дивний світ - сяйво перламутрових хвиль, силуети сирен, що обступили його.

- Що… що це? - видав він, відступаючи на кілька кроків, немов сам берег став чужим.

Сирени завмерли, спостерігаючи за ним, їхні обличчя були серйозними, а погляди - холодними. Деякі обережно ховалися за хвилями, інші стояли ближче, готові на будь- який знак від Дайнарії.

Остін відчув, як серце калатає від страху.

- Джессіка… - пробурмотів він, дивлячись на неї, - ти ж… ти теж…

Джессіка швидко підпливла до нього. Вода навколо її тіла світилася м’яким перламутром, і в її очах було більше впевненості, ніж страху.

- Стоп! - сказала вона строго, піднявши руку. - Вони не збираються тебе вбивати. Я знаю, це здається страшним… Але вони не вороги.

Вона пливла вперед, спокійно і впевнено, і поступово Остін почав заспокоюватися.

- Це Джессіка, - сказала вона, показуючи на себе, - а це Дайнарія та інші. Вони - сирени. І вони… хочуть нам допомогти.

Сирени обережно кивнули, демонструючи жест довіри. Деякі ще ворушилися обережно, перевіряючи його реакцію, але вже без агресії.

Остін глибоко вдихнув і поглянув на Джессіку.

- Тобто… я не мрію? - тихо спитав він. - Все це реально?

- Реально, - відповіла Джессіка, посміхаючись. - І тепер ти тут не просто так. Тобі потрібно бути поруч. Разом ми маємо пройти шлях, який може врятувати не лише мене, а й цілий морський світ.

Він кивнув, ще тримаючись за мушлю в руках, відчуваючи і страх, і відповідальність одночасно.

- Добре, - нарешті промовив він. - Якщо це так… я готовий.

Сирени обережно підпливли ближче, приймаючи його присутність, але очі деяких все ще світилися сумнівом. Дайнарія кивнула Джессіці:

- Він пройде перші випробування лише тоді, коли ти покажеш йому шлях.

Джессіка зрозуміла: тепер усе починається по- справжньому. Відтепер вони - команда, і від їхньої довіри один до одного залежатиме не лише їхнє виживання, а й доля морського світу.