Глава 17

Коли Джессіка повернулася до глибин, вода здалася холоднішою, ніж зазвичай. Сирени вже чекали. Вони стояли півколом, їхні хвости ледь ворушилися, здіймаючи каламуть з піску.

Тиша була недоброю.

- Ти довго була на поверхні, - промовила одна з них, з темним блиском в очах.

Джессіка не встигла відповісти, як інша сирена зробила крок уперед.

- Я бачила тебе, - сказала вона різко. —
Ти говорила з людиною.

Навколо пройшов шепіт, схожий на злам хвиль об скелі.

- І ти його не вбила, - додала третя. - Хоч мала всі можливості.

Джессіка стиснула кулаки.

- Він не був загрозою, - відповіла вона. - І він нічого не розповість.

- Ти не можеш цього знати! - пролунало з темряви. - Люди зраджують. Завжди.

Вона підняла голову.

- Я була людиною, - твердо сказала Джессіка. - І я не зрадила б.

Сирени переглянулися.

- Ти більше не людина, - холодно сказала та сама сирена. - Ти одна з нас.

- Але я не стала сиреною за власним бажанням! - вирвалося в Джессі. - І я не зобов’язана вбивати тих, кого ще вчора називала живими.

Кілька сирен відвели погляд. Інші - навпаки, насупилися.

- Ти порушила правило, - сказала Дайнарія, виступаючи вперед. Її голос був спокійніший, але не менш серйозний. - Людям не можна знати про нас.

- Він уже знає, - відповіла Джессіка тихо. -І якщо ви хочете мене покарати - скажіть прямо.

Запала важка пауза.

- Питання не в покаранні, - промовила Дайнарія. - Питання в тому, кому ти належиш тепер.

Джессіка відчула, як щось стискається всередині.

- Я належу собі, - сказала вона. - І я зроблю все, щоб дізнатися, чому зі мною це сталося. Навіть якщо для цього доведеться співпрацювати з людиною.

Шепіт знову прокотився глибинами.

- Це небезпечно, - хтось прошепотів.
- Це зрада, - сказав інший голос.

Дайнарія подивилася на Джессіку довго й уважно.

- Якщо ти обрала цей шлях, - нарешті сказала вона, - тобі доведеться відповісти за кожен крок.

Джессіка кивнула.

- Я готова.

І десь далеко, у темряві, старійшина вже знала: рівновага порушена.

Темрява глибини злегка здригнулася, коли з’явилася старійшина. Її силует повільно промайнув крізь хмари піни і піску, а очі сяяли тьмяним світлом - наче в них відбивалися зірки самого моря.

- Я бачила видіння, - промовила вона глибоким, спокійним голосом, що лунав, як відгомін далекого прибою. - Боги води говорили зі мною.

Сирени затихли, погляди звернені на стару, і навіть Джессіка відчула холодок у спині.

- Вони обрали цього юнака для тебе, Джессіка, - сказала старійшина, кивнувши на Остіна, що стояв неподалік, напружено спостерігаючи за кожним рухом. - Він - не просто людина. Це саме той шлях.

Джессіка не вірила своїм вухам. Її серце калатало швидко, суміш страху, надії і здивування розливалася всередині.

- Це… справді так? - тихо запитала вона. - Він має… силу допомогти мені?

- Не силу, - сказала старійшина, повільно обводячи всіх поглядом, - а можливість. Можливість, яку ніхто інший не може дати. Лише він може допомогти тобі пройти шлях назад.

- Шлях назад? - прошепотіла Джессіка. - Ти маєш на увазі… стати людиною?

- Так, - кивнула старійшина. - Але це небезпечне випробування. Його рішення може змінити не лише твою долю, а й вашу обох. І пам’ятай… боги не дають нагороди без ціни.

Джессіка глибоко вдихнула, відчуваючи присутність божественного, але водночас розуміючи - тепер усе у її руках.

- Я готова, - сказала вона рішуче. - Якщо це єдиний шлях… я піду ним.

Старійшина лише похитала головою, ледве помітно усміхнувшись:

- Добре. Тоді нехай вибір людини стане твоєю надією.

Десь глибоко в морі хвилі тихо зашепотіли, ніби самі боги води схвалили цей вибір.

Старійшина глибоко вдихнула і її очі блиснули сріблом.

- Є одна легенда, - почала вона, і її голос лунав, як відгомін далекого прибою. - Кажуть, що колись з’явиться людина, яка сама того не знаючи врятує морський світ.

Сирени повільно обернулися одна до одної, а потім поглянули на Джессіку. В її серці здригнулася надія, але й страх водночас.

- Вона… - старійшина кивнула на Джессіку, - вже тут. І вибір, який зробиш ти, покаже, чи здійсниться ця легенда.

Джессіка дивилася на море, слухаючи, як хвилі шепочуть щось лише їй.

- Тобі доведеться довіритися людині, яка здавалася тобі звичайною, - продовжила старійшина, киваючи на Остіна. - Саме він може стати ключем, хоча й не знає цього сам.

Остін напружено дивився на Джессіку, відчуваючи велич моменту, але не розуміючи всієї доленосної ваги.

- І якщо я не впораюся? - тихо спитала Джессіка.

- Тоді світ, який ти знала… - старійшина замовкла, - буде втрачено. І не лише для тебе.

Джессіка ковтнула глибоко повітря, дивлячись на нього. Серце калатало, і всередині щось стискалося від страху і відповідальності.

- Добре, - нарешті сказала вона. - Якщо я маю шанс врятувати світ морський, я зроблю це. І я не дозволю, щоб він страждав сам.

Старійшина нахилилася трохи вперед і прошепотіла:

- Легенда вже почалася. Тепер усе залежить від вашого вибору.

Море тихо покотило хвилю, ніби саме воно схвалювало їхній шлях, а Джессіка відчула, що відтепер жодної дороги назад вже не існує.

Сирени зібралися навколо Джессіки. Вони поглядали одна на одну, обмінюючись тихими шепотами, повними сумнівів.

- Ти впевнена, що це правильний шлях? - спитала одна з них, нахиляючись до Джессіки. - Людина… допомогти тобі? Ми ніколи не бачили, щоб вони могли вплинути на наш світ так.

- Легенда говорить, - додала інша, - що іноді навіть слабка істота здатна на диво. Можливо, це він.

Дайнарія кивнула. Її погляд був серйозним і водночас м’яким:

- Я теж сумніваюся, - сказала вона, - але ми не можемо стояти осторонь. Якщо Джессіка обрала цей шлях - ми допоможемо. Інакше світ морський може втратити шанс.