Глава 16

- Слухай, Остіне… - вона на мить замовкла, збираючись із силами. - Це буде дивно звучати.
Але мені справді потрібна допомога.
І, швидше за все… твоя.

Він різко похитав головою, зробив крок назад.

- Боже, Джессіка, ні. - Його голос зірвався. - У цьому не буду я, гаразд?
Це небезпечно. Для мене - і для тебе також.

Він розвів руками, ніби намагався пояснити очевидне.

- Ти ж сама бачиш, дівчино… це не варте того. Міфи, сирени, прокляття - я простий моряк. Я не герой.

Вона підпливла ближче. Вода тихо здійнялася навколо нього.

- Слухай, Остіне, - сказала вона вже жорсткіше. - Я взагалі - то могла вбити тебе.
І, якщо чесно… досі можу.

Він завмер. Не від страху - від усвідомлення.

- Але я цього не зробила, - додала вона тихіше. - Бо ти мені не байдужий. Ніколи не був.

Вона глибоко вдихнула і майже прошепотіла:

- Просто… вислухай мене. Прошу.

Він мовчав.

- Зрозумій, - її голос затремтів. - Я сумую.За батьками. За друзями. За роботою в забігайлівці.
Навіть за клятим навчанням у міс Беніс, де я почувалася, мов у клітці.

Вона опустила очі.

- Я сумую за життям, яке в мене забрали, навіть не питаючи.

Хвиля вдарилася об берег, і вона продовжила:

- Я розумію, що може нічого не вийти. Що я можу так і залишитися такою…
Але я не можу навіть не спробувати.

Вона підняла на нього погляд - відвертий, оголений.

- Я прошу тебе, Остіне.
Допоможи мені.

Між ними повисла тиша. Він дивився на неї довго, надто довго, ніби вів боротьбу сам із собою.

Він зітхнув і подивився на море.

- Я боюся, Джесс. - Чесно. - Але… якщо я зараз піду, я не зможу з цим жити.

Він знову глянув на неї.

- Я не обіцяю, що знаю, що роблю.
Але я вислухаю.
І якщо є хоч крихта шансу - ми її знайдемо.

Вона відчула, як щось тепле розливається всередині - вперше за довгий час.

- Дякую, - прошепотіла вона.

А море навколо них збурилося, ніби знало: угоду укладено.

Остін мовчав кілька секунд, дивлячись не на неї, а кудись убік - туди, де темна вода зливалася з небом.

- Джесс… - нарешті сказав він повільно. - Є одна річ.

Вона напружилася.

- Я не можу просто так у це вплутатися.

Він провів рукою по обличчю, ніби сам собі був неприємний.

- У мене борги. Робота нестабільна. Корабель - старий, власник жадібний.
Якщо я зникну або встряну в щось небезпечне без підстраховки - мене просто спишуть.

Він підняв на неї очі.

- Якщо я допомагаю тобі… мені потрібні гроші.

Слова зависли між ними важкими каменями.

Джессіка спершу нічого не сказала. Лише хвиля повільно піднялася й опустилася біля його ніг.

- Тобто… - тихо озвалася вона. - Ти хочеш плату?

- Я хочу гарантію, - відповів він чесно. - Що я не залишуся ні з чим. Що якщо все піде не так - це не зруйнує мені життя.

Вона гірко всміхнулася.

- Знаєш, що найсмішніше? - сказала вона. - Я якраз через гроші й шукаю допомоги.

Він насупився.

- Як це?

- Я надсилала батькам монети з морського дна. - Вона опустила погляд. - Скарби кораблів, що потонули.
Але їх стає все менше.
І якщо я перестану надсилати - вони почнуть шукати мене знову.

Він повільно видихнув.

- Отже… ти справді можеш дістати золото.

- Можу, - відповіла вона. - Але не сама. Деякі місця… надто небезпечні. Навіть для сирен.

Він подивився на море і на неї - вже інакше.

- Ти пропонуєш угоду? - запитав він.

- Я пропоную виживання, - сказала Джессіка. - Тобі - гроші.
Мені - шанс повернутися.

Кілька секунд він мовчав, а потім кивнув.

- Гаразд. - Тихо. - Але знай одне: якщо я вже йду з тобою на дно…
то не лише заради золота.

Він глянув їй прямо в очі.

- Я хочу знати, чим усе це закінчиться.

Вона кивнула у відповідь.

- Я теж.

І десь глибоко під водою щось ворухнулося - ніби море запам’ятало їхню домовленість.