Глава 15

Він подивився на неї ще раз - повільно, уважно, ніби намагався запам’ятати кожну рису.

- Ну й вигляд у тебе, скажу я тобі, Джесс, - тихо мовив Остін, намагаючись усміхнутися. - Якби хтось розповів мені таке в шинку… я б не повірив.

Вона ледь знизала плечима, і вода тихо хлюпнула навколо.

- Так, Остіне, я знаю.
Дещо змінився мій зовнішній вигляд.

Він видихнув, провів рукою по волоссю й уже без жартів сказав:

- Скажи мені просто. Поясни.
Що сталося?

Він підняв на неї очі, і в них була втома - не від роботи, а від невідомості.

- Усі шукали тебе, як прокажені. Твій батько не спав ночами. Мати… вона кожного дня виходила до берега.

Джессіка відчула, як щось стисло горло.

- Я не зникла, - прошепотіла вона. - Я просто… потрапила не туди.

Вона розповідала повільно. Про вітер. Про голос із морської пучини. Про хвилі, що накрили її, і про перший подих водою. Про сирен, які стали її новим домом, і про те, як кожного дня вона дивиться на берег, але не може ступити на нього.

Остін мовчав, не перебивав. Лише міцніше стиснув ліхтар у руці.

- І тепер, - закінчила вона, - я між двома світами.
Тут я - не зовсім сирена.
А там… - вона кивнула в бік міста, - мене більше не існує.

Він довго дивився на море, а потім тихо сказав:

- І що ти хочеш тепер, Джесс? - нарешті спитав він. - Навіщо я тут?

Вона підняла на нього очі - повні страху й надії водночас.

- Бо мені сказали… що тільки людина може допомогти мені повернутися.

І тепер слово було за ним.