Глава 13

Джессіка зібралася з силами й подивилась на старшу сирену просто в очі.
- Скажи мені правду… чому це сталося саме зі мною?

Вода навколо завмерла. Навіть інші сирени не ворухнулися.
Старша сирена не відвела погляду одразу - ніби шукала відповідь у самій глибині.

- Я не знаю, - нарешті сказала вона.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь- яка правда.

- Ти… не знаєш? - голос Джессіки зірвався. - Але ж ти старша… ти бачила все…

- Я бачила багато, - спокійно відповіла сирена. - Народження, смерть, прокляття й дари. Але такого - ніколи. Людина не мала ставати однією з нас.

Джессіка опустила погляд на свій плавник. Він тихо ворушився, ніби відчував її розгубленість.
- Тоді це помилка?

- Ні, - твердо сказала старша сирена. - Помилки не живуть. А ти - жива.

Вона наблизилась ближче.
- Відповідь існує. Але вона не лежить тут, у цих водах. Її доведеться шукати.

- Де? - тихо спитала Джесс.

Старша сирена зітхнула, і вода навколо неї ледь потемніла.
- Я ще не знаю як. Але знаю одне: ти - ключ. І поки ми не знайдемо правду, ти повинна навчитися жити з тим, ким стала.

Джессіка відчула, як у грудях стискається страх, але поруч із ним з’явилось інше відчуття - слабка, але вперта надія.

Вона ще не знала, ким стала.
Але тепер знала - її історія тільки починається.

Наступного дня Джессі не могла знайти собі місця. Вода навколо здавалася важчою, ніж зазвичай, а течія - повільною, ніби й море чекало. Вона знала: їй необхідно знову зустрітися зі старійшиною.

Стара сирена мешкала в найтемнішій частині глибин, там, де світло губилося, а тиша мала власний голос. Коли Джессі підпливла ближче, старійшина вже чекала - нерухома, мов камінь, але з живими, уважними очима.

- Тобі щось наснилося, - сказала вона не запитуючи.

Джессі кивнула.
- Це було не просто сном… Я бачила видіння.

Вона глибоко вдихнула воду - все ще не звикла до цього - і почала розповідати. Про постать без обличчя, що стояла поміж хвиль і туману. Про голос, який звучав одночасно лагідно й страшно.

- Вона сказала… - Джессі зам’ялася, - що аби я змогла стати такою, якою була раніше, мені потрібна допомога того, хто відрізняється від сирени.

Старійшина повільно звела брови.

- Продовжуй.

- Вона сказала… людини.

Слова зависли між ними. Вода ніби здригнулася, а далекі течії змінили напрям.

Стара сирена довго мовчала. Занадто довго.

- Це поганий знак, - нарешті сказала вона. - І водночас єдиний можливий.

- Чому? - прошепотіла Джессі.

- Бо союз сирени й людини завжди мав ціну, - відповіла старійшина. - І найчастіше її платили обидві сторони.

Джессі відчула, як серце стискається. Перед очима мимоволі з’явився образ молодого моряка. Того самого.

- Але я… - її голос затремтів, - я не можу тут залишитися назавжди. Це не мій дім.

Старійшина уважно подивилася на неї.
- Тоді тобі доведеться зробити те, на що не наважувалася жодна з нас.

- Що саме?

- Довіритися людині, - тихо сказала вона. - І відкрити їй правду.

Джессі зрозуміла: видіння було не попередженням.
Це був напрямок.

І шлях цей вів туди, куди сиренам заборонено пливти.