Глава 12

Вода навколо стала темнішою, ніби сама глибина шепотіла про щось важливе.
Сирени пливли поряд з Джессікою, обережно тримаючи її ближче до себе. Кожен рух був точний, плавний, мов виносилося на поверхню якогось стародавнього ритуалу.

Попереду з’явилася печера. Її вхід був широкий, підводний, світло від місяця ледве пробивалося крізь воду. Джессіка відчула дивний трепет -  серце калатало, а хвіст легенько тремтів.

Усередині печери стояла вона -  старійшина сирен. Велична і велична одночасно. Її плавник сяяв ніжним світлом, що змінювалося від синього до сріблястого, а волосся текло навколо, немов живий потік води.

-  Джессіка, -  промовила вона голосом, який лунав і в голові, і у воді одночасно, - ми чекали на тебе.

Джессіка затремтіла, але намагалася триматися.
- Я… я не знаю, чому… -  почала вона, але старійшина підняла плавник і легким рухом заспокоїла її.

- Ти не звичайна, -  сказала старійшина. -  Жодна людина досі не змогла стати сиреною. Не такою, як ти. Твоє серце все ще людське, а тіло - наше. І саме тому ти тут.

- Що… що це означає? -  спробувала зрозуміти Джессіка.

-  Це означає, -  промовила старійшина повільно, -  що твоє життя між двома світами не випадкове. Ти повинна навчитися контролювати силу, яку ще не розумієш. І одного дня тобі доведеться зробити вибір: хто ти будеш і кому допомагати.

Джессіка відчула, як холод води навколо печери стискає її, але водночас зігріває. Вона зрозуміла, що тепер її життя вже не буде звичайним.

- Ми навчимо тебе плавати, - додала старійшина, - але ти повинна зрозуміти: сила завжди приходить із відповідальністю.

І Джессіка вперше відчула, що її нове життя - не лише прокляття, а й шанс.