Глава 11

Джессіка попередила всіх сирен що вона підніметься до берега бо трохи хоче побути на одинці Вона оглядала берег і раптом побачила темну постать на березі Вона хотіла втекти але той почув звуки Він гукнув запитав хто тут І в той момент як вона хотіла зануритись в воду він направив ліхтар на Джессіку Вона штовхає його і він падає і вдаряється об землю але ногами він у воді Вона перевертає його обличчям до свого обличчя і хоче втопити його аби не було свідка Вона світить на його обличчя і розуміє що цей чоловік це молодий моряк якого вона завжди любила але він про це зовсім не знав. Хоча був з нею знайомий давно.

Світло ліхтаря тремтіло в її руці.
Вода омивала його чоботи, хвиля раз у раз накочувалась, ніби підштовхувала її зробити останній рух.

Він дивився на неї розгублено. Не кричав. Не пручався. Лише вдихав повітря коротко й боляче, наче впізнавав її, але не смів повірити.

Джессіка завмерла.

Це були ті самі очі.
Ті, які вона шукала в натовпі на березі.
Ті, які колись ковзали повз неї, так і не зупинившись.

-  Джессі?.. -  видихнув він хрипко. -  Це… ти?

Її пальці здригнулися. Плавник нервово вдарив по воді.

Вона могла б просто…
Один поштовх - і хвиля зробила б усе за неї.
Ніякого свідка. Ніякого болю. Ніякої правди.

Але замість цього вона побачила не моряка.
Вона побачила людину з її минулого.
Єдину, якій вона так і не встигла сказати, що любила.

- Ти не мав мене бачити, -  прошепотіла вона, і її голос уже не був співом сирени. Він був людським. Зламаним.

Він ковтнув.

-  Всі… всі думали, що ти загинула.

Її груди стиснуло.

- Я майже так і зробила.

Хвиля накотилась сильніше, і вода вже торкнулася його грудей. Він здригнувся, але не відвів погляду.

-  Якщо я закричу… - почав він.

-  Ти не закричиш, - перебила вона тихо. -  Бо тоді я точно не залишу тобі вибору.

Тиша впала між ними важкою, мов мокрий пісок.

- Ти… не монстр, -  сказав він раптом. -  Якби була - я б уже не дихав.

Вона заплющила очі.
І саме в цю мить уперше зрозуміла, що найстрашніше прокляття сирени - не хвіст.
А те, що серце в неї досі людське.

-  Забудь, що бачив мене, -  прошепотіла вона.  Забудь моє ім’я.

Вона відштовхнулася назад, у воду, залишаючи його лежати на мокрому піску, з ліхтарем, що все ще світив у порожнечу.

Але коли хвилі зімкнулися над її головою, Джессіка знала -
цей секрет уже почав тріщати.