Глава 10

Але море не безкінечне.
І чужі багатства - теж.

З часом Джессіка почала помічати: монет стає менше. Все менше блиску на дні, все рідше сирени знаходили щось цінне. Те, що колись здавалося невичерпним, тануло, як пісок між пальцями.

Вона довго перебирала останні монети, перш ніж надіслати їх батькам. Цього разу їх було значно менше.

-  Це востаннє… -  прошепотіла вона, стискаючи холодний метал.

Дайнарія нічого не сказала. Вона й так усе розуміла.

Минув час. Листи від Джессіки стали рідшими. І одного разу разом із відповіддю прийшли інші слова -  не написані, а відчуті.

Батьки хвилювалися.

Вони розуміли, що з нею все гаразд - і це найголовніше.
Писали, що тепер вони можуть допомогти їй.
Що вона не мусить надсилати гроші.

І між рядками -  неминуче:

«Напиши нам адресу. Ми перешлемо тобі трохи коштів».

Джессіка відчула, як щось у ній обірвалося.

Адреси не існувало.
Місяців навчання - теж.
І весь її ретельно вибудуваний світ, у якому батьки вірили, що донька просто далеко, почав тріщати.

-  Якщо я не відповім… -  прошепотіла вона.
-  Вони запідозрять, -  тихо сказала Дайнарія.

- А якщо відповім… -  голос Джессіки зламався. -  Усе розсиплеться.

Вона опустилася на камінь біля підводної печери, обійнявши себе руками.

- Я не можу дозволити їм дізнатися правду. Це знищить їх.

Дайнарія мовчки сіла поруч.

- Тоді тобі доведеться зробити вибір, -  сказала вона нарешті. -  Або знайти новий спосіб підтримувати їх… або впустити в цю історію ще когось.

-  Когось? -  Джессіка підняла очі.

Дайнарія повільно подивилася в бік берега, туди, де інколи з’являвся корабель.

- Людину, -  сказала вона. -  Ту, яка може ходити між двома світами.

Джессіка зрозуміла, що настав момент, якого вона боялася найбільше.
Бо якщо хтось дізнається її таємницю —
повернутися назад уже не вийде.