Глава 9

Джессіка довго мовчала, а потім раптом здригнулася, ніби щось згадала.

-  Перед тим… -  повільно сказала вона, - перед тим як я стала сиреною… я чула голос. Він кликав мене.

Сирени завмерли. Обмінялися поглядами.

-  Це був сигнал, -  нарешті сказала Ліанна.

-  Сигнал? -  Джессіка насупилася. - Я не розумію.

- Будь- яка сирена може кликати, -  пояснила Дайнарія. -  Не словами. Співом. Покликом, який чують лише ті, хто стоїть на межі.

-  Але я ж не сирена була…  -  прошепотіла Джессіка.

-  Саме тому це дивно, -  відповіла інша. - І саме тому ти маєш це побачити.

Дайнарія повернулася до неї:

-  Ходімо з нами. Ми все тобі покажемо.

Вони рушили вгору -  крізь темну воду, крізь холодні течії, поки ніч не стала світлішою. Попереду виринув корабель. Великий, важкий, з темними вітрилами. На палубі рухалися моряки, сміялися, не підозрюючи нічого.

Сирени зупинилися неподалік.

І тоді вони заспівали.

Спів був не гучним -  він був… неперевершеним. Він проникав під шкіру, торкався думок, обіцяв спокій, тепло, бажання. Джессіка відчула, як у неї перехоплює подих.

Моряки завмерли. Один за одним вони підходили до борту, ніби у сні. Хтось шепотів, хтось усміхався, хтось простягав руки до води.

Коли настав слушний момент, сирени різко змінилися. Їхні погляди стали холодними, рухи - швидкими. Вода сплеснула, і тіні зникли під поверхнею разом із моряками.

Джессіка завмерла, серце калатало. Вона не могла поворухнутися.

Коли все стихло, сирени знову з’явилися поруч - спокійні, мов нічого не сталося.

- Ось що ми робимо, -  сказала одна з них.

- І ось чому море завжди бере своє, -  додала інша.

Джессіка дивилася на темну воду, де ще хвилину тому були люди, і вперше по- справжньому злякалася не моря…
а того, ким вона може стати. Але вона прекрасно розуміла що все це – їх життя. Істина саме така якою вона і являється для цих сирен. Тому вона нікого не осуджувала а ні колись ані зараз.

Вони ще не встигли далеко відплисти, коли одну з сирен охопило м’яке сяйво. Вона завмерла, ніби слухала щось, чого не чули інші.

-  Джессіко… -  тихо сказала вона. -  Твій батько знайшов листа.

Джессіка різко підняла голову.

-  Справді?..

-  Так, -  кивнула сирена. -  Він тримав його довго. Читав кілька разів. А потім… сів. Просто сів і заплакав. Але в його серці з’явився спокій. Він знає: ти жива.

Джессіка заплющила очі. В грудях вперше за довгий час стало трохи легше - не порожньо, не боляче, а тихо.

-  Дякую… -  прошепотіла вона.

Море навколо заспокоїлося, хвилі стали м’якішими, ніби навіть воно поділяло її полегшення.

-  Це не повертає тебе додому, -  сказала Дайнарія, -  але інколи знати, що тебе чекають… достатньо, щоб вижити.

Джессіка подивилася в темряву, де десь далеко був берег, і кивнула.

Їй стало трохи спокійніше.
Не тому, що біль зник ,а тому, що любов нікуди не поділася.

Глава

Відтоді минув час. Море навчило Джессіку терпінню, але не навчило забувати.

Час від часу вона підпливала ближче до берега -  не надто близько, лише настільки, щоб бачити. Вона бачила батька, який часто зупинявся біля води, ніби чекав відповіді. Бачила матір, що повільно йшла берегом, стискаючи хустку в руках.

І кожного разу серце Джессіки стискалося.

Вона сумувала за ними мовчки. Без сліз. Бо сльози в морі нічого не змінювали.

Вночі вона писала листи. Обережно, старанно, так само, як того першого разу. Писала, що з нею все добре. Що вона працює. Що люди тут добрі. Що море - спокійне. Що вона вчиться жити самостійно.

І що дуже сумує. Але не пише цього прямо.

Разом із листами вона надсилала гроші. Монети, знайдені на дні, речі, які сирени підіймали з потонулих кораблів. Вона знала: це не замінить доньку, але, можливо, трохи зігріє душу.

-  Нехай думають, що я десь далеко… -  тихо казала вона морю. -  Але жива.

Дайнарія ніколи не забороняла їй цього. Вона лише мовчки була поруч.

-  Ти тримаєшся між двома світами, -  сказала вона одного разу. - І це важче, ніж обрати лише один.

Джессіка дивилася на берег, де мерехтіли вогники, і знала:
вона вже не людина,
але ще не зовсім сирена.

І, можливо, саме в цьому -  її справжня сила.