Глава 8

Джессіка довго мовчала, а потім різко підняла голову. В очах її з’явилася рішучість, змішана зі страхом.

- Мені потрібна ваша допомога, -  сказала вона сиренам.

Усі притихли. Навіть вода ніби стала нерухомою.

- Я не можу повернутися до них, -  продовжила Джессіка, -  Але я не можу й залишити їх у цій тиші. Вони мають знати, що я жива. Хоча б це.

Дайнарія уважно дивилася на неї.

- Що ти задумала?

-  Лист, -  тихо сказала Джессіка. - Я напишу їм, що зі мною все добре. Що я просто… поїхала на навчання. На кілька місяців. Скажу, що скоро повернуся. Нехай це буде неправдою, але… це буде милосердям.

Сирени переглянулися між собою. Одна з них обережно промовила:

- Людський папір не витримає води.

- Я знаю, -  відповіла Джессіка. -  Але ж ви піднімаєтеся на поверхню. Ви можете передати його. Або залишити там, де батько щодня буває…

Її голос затремтів.

-  Мені просто потрібно, щоб вони не думали, що я загинула.

Дайнарія повільно кивнула.

-  Ти все ще думаєш як людина, - сказала вона м’яко. - І це не слабкість.

Вона обвела поглядом інших сирен.

-  Ми допоможемо. Але ти маєш розуміти: кожна така нитка, що тягнеться до поверхні, робить твоє серце вразливішим.

- Я згодна, -  сказала Джессіка, не вагаючись. -  Хай болить мені. Лише б не їм.

Тієї ночі море було незвично спокійним. Місяць висів низько, сріблястою доріжкою лягаючи на воду, ніби сам показував шлях.

Сирени вийшли на берег обережно, мов тіні. Їхні кроки були майже нечутні, а вологе волосся блищало у місячному світлі. Джессіка стояла трохи осторонь, тримаючи в руках згорнутий аркуш -  єдине, що ще пов’язувало її з домом.

Вона сіла на холодний камінь і повільно, старанно виводила слова, ніби кожна літера могла зберегти тепло її рук. Писала, що з нею все добре. Що вона поїхала на навчання і пробуде там кілька місяців. Що сумує і обов’язково повернеться.

Коли лист був дописаний, Джессіка ще довго дивилася на нього, перш ніж віддати Дайнарії.

-  Вони повірять? -  тихо спитала вона.

-  Людські серця чіпляються за надію, -  відповіла та. -  Особливо батьківські.

Разом вони рушили туди, де часто бував батько Джессіки. Місце було знайоме до болю - запах дерева, солі й старих мотузок. Джессіка затамувала подих, ніби боялася, що її почують навіть зараз.

Лист обережно поклали так, ніби він сам там опинився - випадково, але не без сенсу.

Джессіка зробила крок назад і востаннє глянула на нього.

- Бережіть їх… хоча б цими словами, -  прошепотіла вона морю.

Сирени мовчки повернулися до води. Хвилі знову змикнулися за ними, приховуючи сліди, ніби ніч нічого не бачила.

А лист залишився чекати