Глава 7

Глава

Джессіка ставала все мовчазнішою, і сирени розуміли чому. Її погляд щораз частіше тягнувся вгору - туди, де була поверхня, берег і дім.

Після довгих вагань вони дозволили їй виплисти. Лише ненадовго. Лише подивитися.

Джессіка стрімголов кинулася до рідного берега, серце билося так сильно, ніби ось- ось розірве груди. Вона сховалася серед каміння, щоб її не було видно, і поглянула на сушу.

Картина, яку вона побачила, розбила її остаточно.

Батько ходив уздовж берега, згорблений, ніби постарів за одну ніч. Мати кликала її ім’я - знову і знову, але море відповідало лише тишею. Ні хвиля, ні вітер не зрадили присутності Джессіки.

А потім вона побачила Альборо.
Песик бігав берегом, зупинявся, нюхав повітря, дивився на воду так, ніби чекав, що вона ось- ось з’явиться.

У Джессіки перехопило подих. Вона притиснула руку до грудей, але знала - вона не може вийти. Не може покликати. Не може обійняти.

З розбитим серцем вона відвернулася від берега й пірнула назад у глибину.

Коли вона приплила до Дайнарії, сльози вирвалися самі - вони розчинялися у воді, але біль нікуди не зникав.

- Вони шукають мене… -  схлипнула Джессіка. - Вони думають, що я… зникла…

Дайнарія обережно обійняла її, притиснувши до себе.

- Я ж попереджала тебе, -  тихо сказала вона. - Тобі не варто було зараз бачити їх. Рана ще надто свіжа.

- Але це мій дім… -  прошепотіла Джессіка.

- Я знаю, -  відповіла Дайнарія м’яко. - І саме тому тобі треба стати сильнішою. Лише тоді з’явиться шанс… хоча б колись…

Джессіка заплющила очі, дозволяючи морю тримати себе. Вона втратила берег, але ще не втратила надію - і це було єдине, що не давало їй зламатися.