Глава 4

Джессіка й Ешлі дійшли до берега, де вода ледь торкалася піску, а хвилі тихо шелестіли. Сонце вже хилілося до заходу, і повітря пахло солонуватою вологістю та свіжістю. Дівчата сіли на камені, розмовляючи тихим шепотом про навчання, плани і дрібні радощі життя.

Раптом із моря здійнявся сильний вітер. Хвилі нахилилися, розбиваючись об береги з новою силою, а гілки дерев на узбережжі почали гнутися від поривів. Джессіка відчула, як вітер обвів її волосся і торкнувся обличчя, ніби намагаючись щось сказати.

- Дивись! -  вигукнула Ешлі, розгублено озираючись. -  Здається, цей вітер ніби не такий як зазвичай.

Джессіка ж замерла, відчуваючи незвичайне тепло, що пробігло по її спині. Їй здалося, ніби море кличе її, наче невидима сила тягне до себе. Хвилі блищали не просто від сонця - вони світилися тонким сріблястим сяйвом, що переливалося і танцювало у воді.

-  В мене таке відчуття ніби ввін хоче… -  прошепотіла Джессіка. -  Наче саме море кличе мене…

Ешлі лише похитала головою, трохи сміючись:

- Джессіка, перестань! Це просто сильний вітер. Тобі здається через твої всі морські мрії.

Але Джессіка знала: це не просто вітер. Це був перший знак того, що її життя ніколи не буде таким, як раніше, і що доля вже почала обирати свій шлях для неї…

Джессіка й Ешлі йшли берегом, сміялися й розмовляли, коли раптом помітили знайоме обличчя серед робітників на причалі.

-  Глянь, хто тут у нас! - тихо прошепотіла Ешлі, підійшовши ближче. - Це ж Остін! Ти дивись, прийшов на роботу. До речі, знаєш, він нічого такий…

Джессіка похитала головою, на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка. З дитинства вона була закохана в Остіна, але ніхто про це не знав. Серце її трохи прискорилося, коли вона спостерігала, як він ходить між кораблями, не підозрюючи про погляди Джессіки.

-  Слухай Еш, мені потрібно рушати , батьки наказали мені  йти додому, -  сказала вона, намагаючись приховати своє хвилювання.

Подруга сміялася і кивала:

- Ну що ж, тоді додому. Але не заривайся у книжках, Джессіка. Дозволь собі перепочити після роботи!

Дівчата попрощалися й рушили кожна до свого дому.

Вечір опустився на місто, і Джессіка сиділа вдома, пересаджуючи квіти на підвіконні. Теплий світло лампи освітлювало кімнату, а повітря пахло землею й зеленню. Вона думала про свої таємні мрії, про Остіна і про море, яке кликало її все дужче.

Раптом вікна розпахнулися від сильного протягу, і холодне повітря влетіло всередину, штовхаючи листя та пелюстки квітів. Джессіка злякалася, але не могла зрозуміти, що відбувається.

- Що це…? -  тихо промовила вона, намагаючись зачинити вікна. -  Ніби… вітер сам мене шукає…