Глава 3

В той же день місто здригалося від гудіння звичайного життя: люди поспішали по своїх справах, а вулиці були переповнені кроками і сміхом. У невеликому будинку неподалік від забігайлівки панувало хвилювання. Мати Джессіки, струнка і строгого вигляду, але з глибокою тривогою в очах, шукала доньку. Вона знала, що Джессіка пообіцяла ходити на навчання етикету до знайомої міс Беніс, але чомусь жодних новин про заняття не надходило.

“Де ж ти, моя маленька? - тихо шепотіла вона, перебираючи вулиці, зазираючи у знайомі крамниці і майстерні. - Я мала знати, що ти на навчанні, а не пропадаєш безвісти…”

І ось, пройшовши повз галасливу площу, вона помітила знайомі рухи за відкритими дверима забігайлівки. Там, серед запаху свіжої випічки і чаю, бігала Джессіка, обслуговуючи клієнтів та допомагаючи батькові.

«Джессіка!» - вигукнула мати, майже втопивши в словах тривогу і полегшення одночасно.

Джессіка зупинилася, руки ще тримали кошик з пирогами, і на її обличчі промайнула коротка тремтлива посмішка. Вона знала, що пояснити правду про те, чому не була на навчанні, зараз неможливо. «Мамо… я…» - почала вона, але слова застрягли в горлі.

Мати, не звертаючи уваги на запах і шум забігайлівки, кинулася до доньки і обійняла її. Серце Джессіки стислося від невидимої тяжкості: любов до матері і відчуття провини змішалися з таємницею, яку вона поки що не могла розкрити.

Того дня, серед щоденного шуму і запахів звичного життя, Джессіка ще раз усвідомила: її звичний світ, родина і буденна робота - лише поверхня. Десь глибше, за горизонтом і за хвилями, чекала доля, яка змінить усе її життя назавжди.

Мати, все ще тримаючи доньку за руки, дивилася на неї з тривогою і ніжністю водночас.

- Джессіка… чому ти не пішла на уроки? - тихо, але суворо спитала вона. - Ми домовлялися, ти пообіцяла.

Джессіка опустила очі, відчуваючи легке соромлення, але водночас серце її билося швидко, немов на хвилях.

- Мамо… -  почала вона тихо, - прости мене… Я… Я на тих уроках відчуваю себе, ніби в клітці. Там усе строго, правила, манери, клопоти… І це… це не моє.

Мати стиснула губи, дивлячись на доньку, але Джессіка не відводила погляду.

- А тут, біля моря… - вона кивнула у бік гавані, де хвилі спокійно гойдалися і сяяли на сонці, - я відчуваю свободу. Так близько, що можна простягнути руку й торкнутися води. Це все не для мене, мамо. Я хочу… хочу дихати, хочу бути вільною.

Мати на мить замовкла, дивлячись на її очі, де світилася рішучість і щось невловиме, майже магічне.

- Свобода… -  повторила вона, і в її голосі прозирало і розуміння, і тривога. - Я боюся відпустити тебе, Джессіка, бо світ великий і небезпечний.

- Я знаю, мамо… -  Джессіка обережно торкнулася її руки. -  Але якщо я залишуся в тій клітці, я ніколи не знайду себе. Я мушу спробувати… - і її погляд знову спрямувався до моря, до горизонту, який манив таємницями та свободою.

Того дня у забігайлівці пахло свіжою випічкою і чаєм, але між ними стояла нова невидима межа -  вибору Джессіки між обов’язком і свободою, між любов’ю до родини і покликом морської стихії.

Мати Джессіки глибоко зітхнула і похитала головою:

- Добре, Джессіка, йди додому. Коли я повернуся з роботи, ми поговоримо серйозно.

Джессіка кивнула, на мить обняла матір, потім повернулася до батька.

- До вечора, татусю, мамо, - сказала вона лагідно, хоча серце її тремтіло. - Дякую за все сьогодні.

- Бережи себе, доню, - відповів батько, стискаючи її руку, а мати лише трохи похитала головою, залишаючись мовчазною, але з тривогою в очах.

Джессіка вийшла з забігайлівки і рушила вузькими вуличками додому. Сонце вже почало хилитися до заходу, а її кроки луною відбивалися від кам’яної бруківки. Раптом вона побачила знайоме обличчя - свою подругу Ешлі, що стояла біля ринку з кошиком фруктів.

- Слухай, Джесс! - крикнула Ешлі  і підбігла. -  Скажи, чому ти так часто пропускаєш заняття з міс Беніс?
-  Просто, мене не тягне до цих всіх придворних високомірних дам , мене тягне на волю до моря, і я…

Ешлі знизала плечима і злегка усміхнулася:

- О, Джессіка… ти знову з морем? Це ж дурниці. Є навіть стара приказка: «На борті корабля жінка -  до біди». Тобі краще триматися подалі від усіх цих хвиль і кораблів.

Джессіка відвела погляд до гавані, де хвилі мерехтіли останнім сонячним світлом, і на мить відчула, що тягне її ще сильніше, ніж раніше.

-  Може, це й дурниці… - тихо промовила вона собі, - але чомусь мені здається, що там є щось моє…