Глава 1

Ранкове сонце повільно піднімалося над портовим містечком, освітлюючи черепичні дахи та вузькі вулички, викладені старою бруківкою. Дим з печей та аромат свіжої випічки змішувалися із запахом солоної води, що доходив із гавані, де кораблі спокійно гойдалися на хвилях. Місто прокидалося: ремісники відчиняли свої майстерні, торговці розкривали ятки з тканинами, прянощами та глиняним посудом, діти сміялися, ганяючи м’яч по кам’яній бруківці, а коти тихо кралися між ногами перехожих, шукаючи ранкову здобич.

На головній площі батько головної героїні, добродушний чоловік середніх літ, відкривав двері своєї забігайлівки. З- під його рук виходили ароматні хлібці, свіжі пироги і чай, що пахнув корицею та лимоном. Донька допомагала йому з посмішкою на обличчі: носила кошики, підкладала пироги на стіл, заглядала до клієнтів і тихо підказувала, кому що краще смакуватиме.

Люди впізнавали її, усміхалися, нахилялися вітатися. Вона відповідала тихим кивком, і серце трохи тремтіло від радості - просте життя мало свій ритм, щирий і звичний. Але навіть серед сміху дітей та запаху свіжої випічки, донька іноді зупинялася, дивлячись на горизонт, де море сходилося з небом. Там, у далечіні, ховалися таємниці, хвилі приносили невідоме, і її серце, ще безпечне сьогодні, починало відчувати поклик долі.

Вона знала, що одного дня її життя зміниться, хоча й не розуміла, як і чому. Можливо, морська стихія, що лагідно билася об причал, таїла у собі щось більше, ніж просто воду й кораблі. Щось, що чекало саме на неї.

Забігайлівка батька стояла трохи осторонь від галасливої площі, але її двері завжди були відкриті, а аромат свіжої випічки та гарячого чаю тягнувся вулицею, немов невидимий знак для всіх перехожих. Всередині приміщення панував затишок: дерев’яні столи були вичищені до блиску, на стінах висіли полички з банками меду, варення та прянощів, а над вогнищем у печі смажився хліб і пироги, які ще хвилиною тому пахли сирим тістом.

Батько, високий і кремезний чоловік із широкою посмішкою, завжди працював з ентузіазмом. Він змішував тісто, піднімав гарячі пироги з печі й весело звертався до відвідувачів: «Свіжі булочки! Хто хоче спробувати щойно спечене?» Його голос лунав у залі рівно і впевнено, як метроном, від якого відлічувався ритм усього дня.

Донька рухалася поруч із ним, немов тінь, але дуже жваво. Вона розставляла кошики з хлібом на столах, підкладала гарячі пироги до тарілок, допомагала гостям обирати напої. Якщо хтось вагався, вона лагідно підказувала: «Чай з корицею буде смачніший для вас цього ранку», - і відвідувач усміхався, відчуваючи її увагу.

Коли хтось заходив уперше, донька відійшла до дверей, щоб привітати, а потім кинула погляд на батька: «Татусю, треба ще трохи тіста на пироги, бо останні швидко розійшлися». Він кивнув, не відриваючись від роботи, і з усмішкою сказав: «Добре, дочко, ти права - швидко зробимо ще. А поки що підстав для гарячого чаю вистачить усім».

Їхня спільна робота була легкою і природною, як старий ритм, який вони відчували обоє: донька - швидка, точна, уважна до деталей, батько - сильний і впевнений, але завжди готовий підстрахувати. Кожен рух доповнював інший, і забігайлівка жила, дихала, сміялася і пахла теплом.

І навіть серед усіх цих дрібних буденних турбот, донька кілька разів непомітно зупинялася біля вікна, дивилася на порт і далекий горизонт - там, де хвилі ховали таємниці, що колись змінять її життя назавжди.