Розділ 8. Бал фальшивої королеви

Холод пронизував Мілену голками, все міцніше захоплюючи у свої лещата. Попереду - лише невидющий туман.

- Агов! - озвалась вона в порожнечу. Тонка нічна сорочка розвівалась від поривів крижаного вітру.

- Я чекала на тебе, - пролунав безтілесний голос. Він видавався Мілені знайомим і чужим водночас. Вона хотіла запитати хто це, але туман потроху почав розсіюватись, відкриваючи те, що сховано в ньому. Мілена здригнулась, нутрощі скрутило в тугий вузол, руки затремтіли. З туману вийшла до болю знайома постать, все така ж сірувато-бліда, якою Мілена її запам'ятала.

- Аміро.., - тихо прошепотіла дівчина, дивлячись на примару. Та у свою чергу скривилась від люті.

- Ти стерво, Мілено! - виплюнула мертва принцеса, - думала зможеш мене замінити? Та ти просто нікчемна!

Мілена отетеріла. Страх скував все тіло, здавалось вона забула як дихати.

- Я нічого з цього не хотіла! У мене не було вибору!

- Не було вибору?! Та ти мене навіть не оплакала! Лицемірка!

- Я сумую за тобою кожен день!

- Називаючись моїм ім'ям? Просто зізнайся, що тобі подобається бути кимось. Бо сама ти - ніхто. Фрейліна, служка, другосортна. У тебе навіть прізвища немає.

Останні слова ніби вдарили Мілену батогом. У неї справді не було прізвища, так само як і не було родини. Вона просто Мілена, все життя лише так. 

- Я не ніхто! - прокричала Мілена, стискаючи ковдру так, що кісточки пальців побіліли. Вона лежить у ліжку, у своїй кімнаті. Перед нею більше немає розлюченої Аміри. То був лише сон і нічого більше. Та щоки досі пашіли від нервового збудження. Мілена глибоко вдихала та видихала, намагаючись вирівняти дихання. Спати більше не хотілося. Здавалось, Вічний палац виправдовував свою назву лише, хіба що, вічним недосипом.

Небо за вікном ледь сіріло, але Мілена не збиралася відлежуватися на подушках. Сьогодні вона планувала спробувати свої сили в ролі королеви. Це її неабияк лякало і вабило водночас. Та палац потребував змін, а вона може їм посприяти. Через розповідь Влада все стало набагато складніше. Мілена більше не знала кому вірити, у що вірити. Але якщо вона продовжить сидіти склавши руки, то так ніколи й не дізнається.

***

Влад швидко минав коридор за коридором. Кулаки міцно стиснуті. Він сердився. Сердився на себе, сердився на вартових, сердився на всіх! Йолопи! Вони взагалі не змогли знайти зачіпок щодо того типа, який отруїв Аміру. Той був ніби привидом! Ніхто не знав його імені, ніхто до пуття нічого не знав про нього. Юний король стиснув щелепи до болю: це його провина. Це він, Влад, занедбав палац так, що навіть не знав, хто в ньому працює. Він винний в усьому.

Такий похмурий, ніби грозова хмара, він зайшов до їдальні і закляк на місці: Аміра вже була там. З якихось незрозумілих для нього причин він страх як не хотів, щоб вона бачила його в такому настрої. Не хотів засмучувати і її також. Тим паче не тоді, коли Аміра сама вся сяє, ніби літнє сонце, і освітлює собою всю кімнату.

- Доброго ранку, - вона посміхнулась і він побачив вже знайому ямочку на лівій щоці. На мить королю здалося, що він забув як говорити. Трясця, здається він витріщається на неї занадто довго. Тож нарешті Влад прокашлявся і відповів:

- Доброго ранку, як себе почуваєш?

- Чудово почуваюсь. А де Софія?

Влад сів за стіл, важко видихнувши. Софія останнім часом ігнорує його як може. І тут він все зіпсував. Та Амірі відповів лишень:

- Жаліється на мігрень, веліла принести сніданок у кімнату.

- Тоді може навідаємо її після сніданку? - запитала Аміра, але потім вона ніби прочитала його думки і додала: - або я можу й сама.

Влад лише вдячно кивнув їй, дивуючись як іноді Аміра може розуміти його без слів. Він міг би роздумувати про це годинами, але нарешті подали сніданок, тож він полегшено зосередився на ароматі шинки та яєчні.

- Я хотіла з тобою поговорити, - знову заговорила Аміра, - розумію, ми одружені менше тижня, але мені здається палацу потрібні деякі зміни.

Влад здивовано підняв брови. Він аж ніяк не очікував, що Аміра захоче щось змінювати, чи взагалі мати справу з палацовими проблемами. І це ще після того як він неодноразово звинувачував її батька у розв'язанні війни.

- По-перше, чому ніхто не живе при дворі? Не знаю чи у вас тут так заведено, але у мене вдома зовсім по-іншому, - продовжила Аміра, - по-друге, треба б влаштувати бал, щоб трохи заспокоїти знать після нашого не дуже вдалого весілля. Та й по-третє, признач вже когось командиром вартових, бо вони як вівці, чесне слово.

І тут знову Влад забув як говорити. Хай там що,  Аміра намагається поводитися як справжня королева. І в неї це непогано виходить. То чи не пора і йому перестати тупцятися на місці та зробити щось врешті решт?

- Згоден, згоден і ще раз згоден, - повільно кивав він, - можеш розраховувати на мою допомогу.

- Ні-ні, з усім, окрім вартових, я сама впораюся. А як давно ти збирав Східну Раду?

Цього разу в короля не лише мову відняло, а ще й щелепа відвисла. А вона вміє дивувати! І політикою буде займатися значить? Мабуть, Аміра зрозуміла його здивування і сама пояснила:

- У вільний час почитала дещо про устрій країни. Думаю, варто знати, якщо я вже стала її королевою.

- Ти мене дивуєш, справді. У хорошому сенсі, звісно ж. Я навіть мріяти не міг про таку королеву.  І ні, ще не збирав, але планую.

Йому здалось чи вона зашарілась?

- О! Є ще дещо...чи не міг би ти...гм, чи не міг би ти дозволити мені відвідувати якісь заняття по бойовому мистецтву? Я знаю-знаю, жінкам це не годиться робити, але мені подобається іноді, ну знаєш...

- Аміро! Аміро, припини це, заради Долі! Не потрібно виправдовуватися за те, що тобі подобається. Якщо ти хочеш цього, то нехай так і буде. Можемо навіть тренуватися разом.

Влад не знав насправді чи це гарна ідея. Але думка про те, що він зможе провести з Амірою більше часу, пізнати її краще, змушувала його ледь не підстрибувати він радощів.