Розділ 7. Дилема Сапфірової війни

- За наречену!

Влад не міг стримати посмішку. Церемонія таки відбулася. І не абияка! Здавалось він ще досі відчував смак вуст Аміри на своїх вустах. Принц досі не вірив, що наважився її поцілувати, але ж якби він цього не зробив, то отримав би шквал обурення з усіх боків. А йому конче треба було, щоб якомога більше знаті повірило в його щире кохання до принцеси.

Зліва від нього стояла Аміра в тій неймовірній багряній сукні. Хоча ні, то Аміра була неймовірна, а сукня лише додавала їй неймовірності...Стоп! Це все вино в його голові й тільки вино. От тільки Аміра, що секунду тому стояла рівно, раптом почала стрімко спускатися додолу, і в цьому Влад вже не міг винуватити своє сп'яніння. Допетравши, що щось не так, принц підхопив напівпритомну Аміру. Поглянувши на їі обличчя він жахнувся - щоки бліді, а губи геть посиніли.

- Лікаря! Негайно! - покликав він у наполоханий натовп. Усі стояли ошелешені. Хтось з дам скрикнув, хтось заверещав.

- Розступіться! - почувся крик Софії, що продиралась крізь натопв, ведучи за собою королівського лікаря. У цей момент Влад подумки подякував Долі, що має сестру. Сидячи там, на підлозі і тримаючи обм'якле тіло Аміри, він почувався безпорадним. І це йому аж ніяк не подобалося.

- Схоже на дію отрути... - констатував лікар, чим вивів Влада з роздумів, - беззаперечно, принцесу чи себто вже королеву отруїли. Хутко! Несіть її до кімнат!

Влад хутко підхопив принцесу і поніс її до найближчої палацової кімнати, в якій ніхто не заважатиме. Він сподівався на Софіїну присутність, але вона залишилась заспокоювати натовп, що так і надився подивитися. Тому Влад залишився сам на сам з напівживою Амірою, та лікарем, який перебирав в руках різні пляшечки з кольоровими рідинами.

- Ваша величносте, зараз я дам їй настій з блювотного кореня, - сказав він, простягаючи порожнє відро, що призначалось для попелу з каміну, - необхідно звільнити шлунок від отрути.

Влад поставив відро поруч з канапою, на якій лежала Аміра. Здавалось, лікар знає, що робить, і це повинно було б заспокоїти його, але лише один погляд на Аміру ледь не вводив короля в паніку. Далі все було немов у тумані: лікар дає настій Амірі, Влад тримає і відро, і Аміру. Коли Аміра блювала, він боявся, щоб вона не виблювала і шлунок разом з тим.

Відставивши відро подалі, Влад поглянув на неї з острахом і надією. Його новоспечену дружину почало лихоманити, вона дихала важко й нерівно.

- То вона буде жити? - нарешті наважився запитати Влад.

- Маю надію, що так. Я виведу залишки отрути іншими ліками, і, якщо Доля буде ласкавою до нашої нової королеви, то подарує їй життя.

Влада не зовсім влаштовувала така відповідь, бо покладатися на Долю - останнє чого він хотів. Юний король ніколи не розумів як можна віддаватись на волю чогось, що ти ніколи не бачив, а тим паче довіряти своє життя. Влад сперся на рівні ноги і ще раз поглянув на Аміру. Вона виживе. Вона повинна вижити. У них ще навіть не було часу пізнати одне одного. Вона не може просто так тут померти. Не може.

Усередині поступово наростав гнів. Влад стиснув кулаки так, що аж кісточки побіліли. Та хто ж посмів труїти майбутню королеву на весіллі! Він так просто цього не залишить. Усі винні будуть покарані.

- Охороно! Нікого не випускати з замку! Обшукайте всіх і всюди, шукайте пляшки з отрутою чи щось підозріле. Про все доповідати мені! - три кремезні охоронці лише кивнули головами і ринулися виконувати наказ. Варто таки назначити командира охорони - подумалось Владу, тоді було б простіше їх організувати. Сам же він швидкими кроками пішов до тронної зали. Сьогоднішня ніч буде довгою.

***

Прокинувшись в кімнаті Влада, Мілена отримала легке дежавю. Пробудження було не з приємних - шлунок болів так, ніби вона наїлася голок. Події минулого вечора вперто не хотіли випливати з глибин пам'яті. Невже вона так сильно напилася? Який же сором. Мілена спробувала підвестися на ліктях, але сил не вистачало.

- Дяка Долі, ви живі! - лише зараз дівчина зрозуміла, що була в кімнаті не сама. Софія примостилась в одному з крісел біля каміну і дивилась на неї так, ніби Мілена щойно воскресла.

- Що сталося? - лише й змогла видушити з себе Мілена.

- Ви не пам'ятаєте? Та вас же вчора прямо таки на весіллі отруїли!

- Отруїли? Доле, я справді нічогісінько не пам'ятаю. То може я таки померла? - Мілена не могла повірити, що це все наяву.

- Не думаю, - нахмурила брови Софія і підійшла ближче до ліжка, - виглядаєте досить живою.

- Скільки я була непритомна? - Мілена сподівалась, що не проспала тиждень, а то й більше.

- Менше доби, на вечерю якраз встигнете, - підбадьорливо всміхнулась принцеса.

- А що з Владом?

- Також живісінький. Його ніхто й не труїв.

Мілена полегшено видихнула. Софія щось швидко пробелькотіла про те, що вона покличе Влада, і не встигла Мілена заперечити, як принцеса вже зникла за дверима. «Ніби вихор пронісся» - подумала собі фрейліна й зручніше вмостилась на подушках. Принц, хоча варто було б вже називати його королем, тож Мілена подумки себе виправила, з'явився в кімнаті навіть раніше ніж вона очікувала. У білій сорочці та синьому камзолі він виглядав мов нова копійка і тільки темні кола під очима, що знову стали дуже помітні, нагадували про безсонну ніч. Невже він так сильно хвилювався за неї? Чи може проводжав гостей до ранку?

- Рада, що вас не отруїли, - з легкою посмішкою на вустах сказала Мілена.

- Радий, що вас не дотруїли до кінця, - правий кутик його вуст смикнувся вгору. Не чекаючи запрошення, Влад усівся на ліжко. «Навіщо йому запрошення, якщо це взагалі-то його кімната» - додумалась Мілена.

- Знаєте, я тут подумав, - вів далі король, - може нам варто перейти на «ти»? Як гадаєте?

- А невже ми стали аж такими близькими, на ваш погляд?

- Гм, - насупив брови Влад і в цей момент Мілена відмітила їхню схожість з Софією, - а тримати відро, доки ви вчора блювали в нього отруту, це вважається зближенням? Я думаю так.