Глава 4

Голова розколювалась від удару. Я прийшов в себе, незрозуміло де… Першою ниточкою, що привела до тями стало чиєсь схлипування, а потім — тихі, приглушені голоси.

На очах — пов’язка. Я вирішив не подавати поки виду, прикинутися непритомним, але з кожним словом незнайомців хотілось встати й втекти, або ж кинутися у бійку, немов відважний воїн.

— Сьогодні повинні все завершити, — жіночий голос чувся приємними нотками, ніжними навіть.

Чомусь я збагнув: він мені знайомий. За своє нестерпне життя мені доводилось його чути. От тільки хто його власниця?

— Інакше всі жертви стануть марними, ти ж знаєш, що з нами трапиться? — продовжила невідома. — Я не бажаю знову просидіти рік у тому сирому підвалі.

— Крові в чаші достатньо, — сухо мовив чоловік, — вона нею переповнена. — Ось і завершальний етап: двоє закоханих… Заборонені почуття, розбиті життям й горем, — тут він запнувся, — Санта?

— Лев ним підпрацьовував, — похмуро відповіла вона, — що пороблю, я ж не винна, що та дурнюня молоденька втріскалась у свого сусіда, біля неї стільки статних чоловіків вертілося…

Стривайте! Поліна? Зосередившись, почув тихе схлипування. Серце тьохнуло в грудях… Я ніколи не терпів, коли жінки плачуть, коли та тендітна краса розбивається смутком, наче кришталева ваза.

— Як довго?

Голоси все ще чув, значить ті двоє десь поблизу, тому змусив себе лежати спокійно.

— Ще з тих, коли Ларен найняв детектива розслідувати справу з нашим дорогим кольє, — фиркнула невідома. — Поліна часто любила гостити в діда, хоч як я її не просила залишатися дома, втікала туди. Одного разу покоївка застала її з фотографіями Вернадського в руках.

— Чудово, — промиготів спільник, — дуже сильна прив’язка, багато страждань, все ідеально для ритуалу. Виплати тому поліцейському повну суму, — наказав він, — прекрасна робота.

Я здригнувся. То занадто для сорокап’ятирічного чоловіка за один день… Так, я вважав себе старим, та й роль Санти віку не додає, як і моє нікчемне життя, але дізнатися про почуття красивої дівчини отак в один день, опинитися невідомо де, й почути про ритуал й зраду… Кого? Павла? Когось з його підопічних? Хто мене здав, хто продав за ті нещасні копійки? Наче вони комусь добро принесуть ті криваві гроші, лиш страждання — відплата за злі вчинки.

— Ще є час для відпочинку, прийми ароматну ванну, Нонно, — чоловічий голос лунав все далі, — підготуйся як слід…

Тихі звуки кроків зникли. Розчинилися у повітрі, наче туман в осінню пору. Здається, все навколо завмерло: й час, й світ, й навіть я якось посмурнів, зриваючи пов’язку з очей.

Уважно роздивившись місцину, збагнув, що знаходжусь у добре обжитій печері. Для мене тут знайшовся лежак, а біля ніг лежали ланцюги. Застиг, немов вкопаний, думаючи: «Чому мене вони не зв’язали?».

Чи викрадачі були впевнені, що до потрібного часу не прокинуся? Чи трапилось щось незаплановане? Судячи з холодного спокою їх розмови, все йшло за якимось божевільним планом.

Я ступив декілька кроків й лиш тільки тоді застиг, як вкопаний. Поліна лежала на ідентичній лежанці, хіба що вкрита ковдрою: бліда, зв’язана й ледь жива. Прокляте червоне кольє, як і у дивному видінні, сиділо на її шиї.

Я пам’ятав, що їй всього тридцять два. Стільки всього їй вже довелося пережити… Й тут я завмер вдруге.

Нонна.

Знайоме ім’я, до головного болю, істерики й безумства.

Та жінка — то була її мати. Нонна Ойліш, а мій замовник, що розпочав історію з кольє, її — дід.

Трясця! Що то за сімейка така? Розумію, що в багатих свої секрети й способи розваг, але ж не до такого падіння, щоб рідну доньку змусити страждати.

Обережно торкнувся чола Поліни й вона відкрила свої заплакані очі. У нас обох дух перехопило від несподіванки, аж потім я додумався, прикрити їй рот рукою, щоб дівчина не закричала. Я не знаю, настільки страшним виглядав після падіння, майстерного удару по голові.

Жах з’явився у її очах, потім вже Поліна збагнула хто перед нею. Я прийнявся її розв’язувати, вона злякано поглянула до виходу: вузенький коридор — ідеальний спосіб, щоб втекти… Прекрасний вихід, а потім замерзнути чи стати здобиччю дикого звіра. У мене відібрали телефон, ліхтарик, балончик самозахисту, що міг хоч якось допомогти. Ще б роздягнули, чесне слово.

Руки швидко розплутували мотузки, дівчина тремтіла й вдивлялась в мене, наче повірити не могла в цю похмуру реальність.

— Ти прийшов, — прошепотіла Поліна. — А я тебе так кликала…

Декілька сльозинок скотились по її щоках й вона кинулась обіймати мене. Я легенько стиснув дівочі плечі, ніяковіючи. Нам потрібно вибиратися… Не знаю навіть, як ми це зробимо.

Кроки. Всі роздуми перебили кроки: лункі, важкі, наче хтось кремезний йшов кам’яним коридором. Серце зрадницьки закололо в грудях, я прикрив Поліну собою, ховаючи її від майбутнього.

У клятій печері, холодній, ідеально круглій не було місця де сховатися навіть.

— Послухай, Леве, — вмить прошепотіла Поліна, — то все рукотворна печера… Ми… Ми в мене вдома.

Якби хтось побачив мене зі сторони, то описав би мій стан, як кататонічний ступор, от тільки психічнохворим я не був. Поки.