Глава 3

І справді, в якій печері я заблукав, що не помітив очевидного?

Поліна — донька Сергія Ойліша, мера міста, успішного підприємця з купою усіляких приставок по типу «найкращий благодійник року». Як міг не помітити схожості батька з донькою, як не згадав ті фотографії у місцевих газетах, що пишуть на замовлення журналісти? Ойліш виставляв родину ідеальною, але я прекрасно знав, як ніхто інший: то не так.

Розумів куди поділась й дружина Сергія, мати Поліни, що не витримала чергову молодесеньку коханку та й сама спадкоємиця обрала життя в старій й забутій Богом хрущовці. Цікаво чого їй вартувала свобода?..

Я йшов по лісу, блукаючи, мов та собака, що втекла від господаря. Ледь не вив від відчаю й холоду. Все підтвердилось: речі Поліни знайшли в одному з будиночків комплексу відпочинку.

Як вже виявилось пізніше, він належав родині Ойлішів. Тепер зрозуміло чого Павло все швендяє там, як навіжений, з подвійним бажанням розслідувати вбивства й закрити справу.

Вони прочісували місцину, я ж відбився від людей, бажаючи перевірити одну зі своїх теорій. Тільки уявити: Санта блукає серед темряви, трясеться від холоду й проклинає своє життя. В імпровізованому штабі я все ж знайшов додатковий одяг, але все ж залишився в робочій уніформі. Часу мало. Він втікав крізь пальці і я то відчував, те нестерпне почуття, коли розумієш: від вагання залежить чуже життя.

Я надіявся всією душею: Поліна жива. Вона оклигає, коли її знайду й врятую. Пора закінчувати з тим мороком, що наші долі оповив. Згадував древню легенду, орієнтуючись по карті на телефоні. У лісі зв’язок нікудишній, але я мав звичку заздалегідь завантажувати мапи місцевості, куди збираюсь поїхати чи де живу.

Нині то рятувало. В голові миготіли картинки: описи зі старих документів, графська родина й руїна занепалого замку. У цю частину місцевості ніхто не потикався, мало того, що вона жахливо-містична й зрошена кров’ю, як трава росою, так й тут кожне століття траплялись якісь дива. Земля наче закликала нечестивців й нещастя, яке ті за собою несли. Масові вбивства, в честь якоїсь сумнівної ідеї, пошуки досі зниклих безвісти матері з дітьми, і легенда про нещасну наречену… Для декого казочка про силу кохання, про заборонені почуття. Простака й знатної дівки, яку видали заміж за нелюба. Кажуть, граф Жулян тоді мав карткові борги, тому й віддав доньку за столичного вельможу. В день весілля до нареченої потрапило кольє з рубінів, те саме, що сниться мені ночами у жахах, й тоді… Тоді графська донька дізналась про смерть коханого. Батько наказав його вбити, бо знав, що молоді люди планували втечу.

Тієї ночі юнак не прийшов, а на ранок її поволокли до вівтаря. Там на молодицю очікував старий нелюб. З настанням вечора, наречена втекла, допленталась до лісу, знайшла печеру, де й зустріла кінець свого життя. Пережити втрату вона так й не могла.

Після контакту з кольє, я часто бачив її силует, покалічений долею, у снах. І… Той відчай неможливо передати. Ім’я графської доньки так й ніхто не запам’ятав, в одному з архівів вона значилась Аллою, десь — Оленою, а ще двох документах, які я ледь відкопав — Ігнатією та Уляною. Хіба не зла усмішка долі?

Вчергове звірившись з мапою, покрокував далі, оминаючи повалені дерева й гілля. Аж поки не запнувся об невидимий корінь дерева, ліхтарик випав з рук, телефон десь теж втратився у снігу. Але найгірше, що я почув у ту хвилину — чиїсь кроки.