Глава 2

— Міг би краще обійтися зі своїм наставником, — буркнув я, змахуючи сніг з червоної куртки Санти.

 Було холодно. У заміському комплексі біля лісу, де зникло світло й опалення, розслідували серію вбивств. Вже троє знайдених тут й душі їхні стануть тутешніми привидами й лякатимуть туристів. Переді мною на столі лежали фотографії подробиць, прозорі пакети з доказами: вибитий зуб, пачка сигарет й… Рубін. Обрамлений в золоту рамку, зовсім… Зовсім як з другого ряду того проклятого кольє: десь вирвалась частинка… Невже у цьому вся проблема? Я спробував відтворити у спогадах ту прикрасу, але поморщився від приступу головного болю.

— Мер міста розв’язав мені руки у цьому розслідуванні, — пробуркотів Павло й випрямився. — Та й ти не був гідним вчителем, тому отримуй те, на що заслужив.

— Так ти тепер у нас шишка з дерева соснових? Дуже крутий…

— В Ойліша викрали доньку, — похмуро мовив слідчий Павло Закалюжний.

Колись він був ще тією скалкою нижче спини, нині ж шмаркач являв вишколеного чоловіка з цапиною борідкою, зачесаним гелем волоссям й синцями під очима. Він якраз ввійшов у фазу того безумного вигляду, коли бажання дійти до істини стало одержимістю. Я сам в таких темних водах колись плавав. Ідея фікс скоро перейде межу психічного розладу.

— І тепер ти готовий викрадати людей з роботи? — я саркастично всміхнувся й розвів руками. — Дай вгадаю, якщо відмовлюся тобі допомогти, тоді вивезете в ліс? Чи які у вас там методи? Здивуй мене!

Павло підійшов, вхопив мене за бороду й здивувався, коли та залишилась на місці. Клей у гримерки перевірений роками, діти часто люблять забавлятись, як от великий й грізний слідчий. Правда, якщо різкіше смикне, то пошкодить мені шкіру.

— Руки, — перехопив його зап’ястя. — Прибери!

— Ох, як і низько ти впав, наставнику, такий геніальний розум і щоб що? Щоб бігати за дітлахами й поки ніхто не бачить ляскати по сідницях студенток, що ельфами підробляють? Це все на що ти здатен?

— Принаймні у мене є гідність і я не дахую тіньовий бізнес, — пробуркотів я, розвалившись на його стільці, — ти ж знаєш істину причину чому саме я подався у приватні детективи? Авжеж, сопляку? Чи знову підеш плакатися своїй коханці? Її чоловік хоч знає яку зміюку серед своїх підопічних пригрів?..

— Заткнися, — прошипів Павло, різко обернувшись, — я тебе не для того покликав.

— Так і я не перший розпочав, — хмикнув, провівши рукою по білосніжній бороді. — Коли зі мною так вчиняють ті, хто повинен дотримуватися закону, якось недобре виходить.

Павло випнув груди й спробував заперечити, та я підійняв долоню у стримувальному жесті. Тільки зараз помітив: ми на самоті.

— Дай вгадаю від цієї «перспективної» справи, що роками з місця на місце перекладалась, аж поки не стрельнуло знову, відмовилися всі. Але не один єдиний сопляк-слідчий, якому примарилося, що він вхопив Бога за бороду.

Співбесідник почервонів, і в тиші я почув завивання вітру, голоси інших поліцейських, навіть гавкіт собак та завивання вовків.

— Я думав, що справлюсь, — прошепотів Павло й запустив долоню у світлу шевелюру, — ми ж тоді так гарно працювали…

— Те, що я виявився боржником твого батька — не зовсім робота. Ти сам розумієш яким чином потрапив на стажування до приватного детектива. Ще досі іноді рахую скільки грошей він закинув у фонд академії, щоб це стажування зарахували й прикрили очі на всі колючі й незручні обставини.

Важко зітхнувши, я поглянув на світлини. Ідентичні, як роки тому, коли ще мій старий друг Юрко над цією головоломкою сидів, тоді вбивства зупинилися на цифрі «5».

П’ять понівечених душ, забраних життів, покинутих на вівтар чиєїсь психопатичної ідеї. Тоді Юрій вважав, що то серійник і чекав наступної жертви, нових доказів, того моменту, коли вбивця втратить пильність і зробить помилку.

Та все стихло. На три роки. Довгі, прокляті й садистичні особисто для мене. Я знав, що рано чи пізно все повернеться…

— Тепер він залишає на тілах ось це, —  жбурнув Павло на стіл частинки кольє. — Я брав за теорію, що наш навіжений ювелір, перевірив усіх, хто причетний до цієї справи, хлопці навіть пройшлись по списку дивних замовлень і всіх, що мали у собі основу рубінів та золота. Що камінь, що метал справжні.

Тільки зараз я взяв до рук злощасну детальку й придивився. В основі не добре витерли сліди крові, тому там знаходилися почорнілі згустки, а от маленькі гачки за допомогою якого елементи скріплювались у єдину композицію, ідеально відполіровані.

Червоні грані рубіна змусили мене завмерти… Заворожили.

Вона сиділа у холодній печері. Гасова лампа догоряла, а разом з тим її останні миті життя. Одягнена в білу сукню, ідеальна наречена, носила на собі незвичну прикрасу: червоне, мов кров, каміння. Дівчина плакала, проклинала долю й все волала: «Прийди до мене й оживи!».

Пронизливий крик пролунав у думках. Наче… Наче хтось поруч стояв й волав. Я не розбирав, що там меле Павло, які будує теорії й розпинається на імпровізованому місці для розслідування злочину.

Тепер перед очима була вона.