Я знав, що рано чи пізно у цьому місті творитимуться дива. Не з хороших… А з того виду, коли навіть при найменшій думці про них в жилах стигне кров від жаху.
Напевно то причина за якої мене схопили та силоміць везуть у поліцейській машині, як злочинця. Не вистачає кайданків, грубого допиту й сигаретного диму та інших прекрасностей моєї старої роботи.
Мене звуть Левом Вернадським. Я — колишній приватний детектив. Роки беруть своє, старість не радість, а костюм Санти — подарунок. Переодягнутися часу не було та й з роботи мене забрали швидко, не дали часу навіть попрощатися з ельфами. Тільки уявити: поліцаї вриваються у резиденцію Санти, переривають дитячі веселощі та забирають головного персонажа свята, а на всі питання мовчать! Свавілля!
— Куди ми прямуємо? — спитав, коли новорічна пісенька з радіо врешті стихла. — Яка причина… затримання?
— Слідчий хоче тебе бачити, — буркнув водій та провернув кермо, — за інше не питай. Знаю, що чортівня коїться з тією серією вбивств. От і наказали привезти тебе, агась?
Я не відповів, чергове «Happy New Year» ненависне й безтурботне, пролунало у салоні. Мій співбесідник почав мугикати ту кляту пісню, намагаючись спіймати такт мелодії.
В думках з’явились темні картинки з новин: чергова серія вбивств лякала жителів міста, змушувала чоловіків вмикати первісні інстинкти захисників та сильніше дивитися за дружинами й дітьми, робила вулиці вимерлими у вечірню пору. У більшості людей стояло волосся дибки. Он одинока сусідка злякалася незрозумілих звуків та серед ночі взялася стукати в мої двері, шукаючи безпеки й затишного прихистку. Благо не спав. Нічні жахи мучили мене, а ще… Останнім часом зі сном творився якийсь хаос. Нерви здали й іноді я думав, що прямую гладесенькою стежкою прямісінько до божевілля. Відсутність адекватного відпочинку прикрасила обличчя темними колами під очима й нагородила колекцією дурних висловів: «Не можеш спати? Ой та ляж і засни! Порахуй овець і все! Ввімкни ASMR*. Спробуй дихання чотири через чотири…»
За ці холодні вечори я добряче й покопався у спогадах, тому проклятті що нині захопило розум, звело нитки долі у павутину так, що павук став безпомічною жертвою та заплутався. Поліну я розмістив у гостьовій кімнаті й тієї ночі, благо, виспався відмінно. Мене не турбували сни про червоне намисто, про справу, що я розплутував колись на замовлення багатого замовника. Забув й про зраду дружини, про нещасливий шлюб й спроби втопити горе у стакані.
Забув.
Став іншим.
Мені здається, деякі люди приходять у наше життя, щоб принести світло, інші ж — ховаються під прекрасною личиною і несуть за собою темряву й крах. От так собі живеш, за людьми спостерігаєш і бачиш хто є хто, хто плавно перетікає з однієї ролі в іншу… Іноді то потішно.
Я завжди вважав, що крах і хаос компоненти життя людини, всі ми створенні для злетів і падіння, але… Хочеться, щоб у святкові часи той весь морок забирався якнайдалі у темну й сиру печеру, куди у часи древності, судячи з легенд, ховали усілякі прокляття.
Втім наша біда та якраз звідти прийшла.
Мені вдалось віднайти першоджерело лиха у забутій всіма богами, що тільки існують, печері.Та непростій… За часів моїх прадідів там трапилася містична історія оповита мереживом трагічного кохання. Але завжди мене дивувало одне: те прокляте намисто до наших часів якось дожило неушкодженим. За ним неначе хтось доглядав, обережно пилинки здував й чистив золото з червоним, як кров камінням. Хіба не дивина?
Дійти далі у своїх дослідженнях я не зміг. Прикраса відправилась до замовника. Новий власник виявився моїм клієнтом і хотів розслідувати ту всю нитку містики. Відомий антиквар відрив у архівах про ту історію, замовив людей, щоб здійснити пошуки у печері й отримав бажане.
Певно він не здогадувався, що випускає зло на свободу.
Всіх, хто хоч якось торкався проклятого кольє, померли. Окрім мене.