Розділ 10 (Жити)

Які емоції відчуває людина, яка стоїть на кладовищі? Сум? Жаль? Відчай? Біль від утрати? А що, якщо поставити питання по-іншому. Які емоції відчуває людина, яка дивиться на власну могилу? Раніше я над цим ніколи не замислювалася, доки життя не підкинуло таку можливість.

Катаріна Ротенберг 20.05.1999- 18.03.2020

По моїй шкірі пройшовся мороз, коли я прочитала надпис на чорному гранітному камені. Це жахливо… Я дивилася на свою фотографію і розуміла, що колишнього життя більше не буде. Не буде більше Катаріни Ротенберг, яка померла для України, не буде і Катаріни Нахайян, яка назавжди покинула Емірати.

- Як ти? – на моє плече лягла рука. Дядько не хотів, щоб я поверталася в Україну, а тим більше їхала сюди. Це було моїм рішенням. Я хочу поставити крапку в цій історії, хочу нарешті скинути тягар з душі і стати вільною.

- Не знаю… Так дивно дивитися на власну могилу і розуміти скільки часу мене оплакували – у очах зібралися сльози, але я поклялася собі, що більше не буду плакати – По документах мене зараз просто не існує.

- Ми все відновимо. Ти знову станеш Катаріною Ротенберг, повернешся в університет, зустрінеш свою людину і нарешті забудеш те жахіття, яке довелося пережити – я заперечливо похитала головою і перевела свій погляд на дядька.

Те жахіття я не забуду ніколи. Навіть через десять, двадцять і тридцять років я буду все пам’ятати до останньої дрібниці. Весілля, подружнє життя, втеча, психлікарня, суд, вирок, прощання. Але і це не найстрашніше. На моїх руках кров Нахайяна, якого я вбила. Таке не просто викинути з пам’яті. Ще не одну ніч я буду прокидатися від того, як перед мною закривають неживі пусті очі чоловіка, що колись так лякав мене.

- Як ти дивишся на те, щоб я взяла твоє прізвище? – Сергій був здивований таким питанням, але швидко погодився – Хочу, щоб у моїх нових документах писало Розумовська Софія Робертівна.

- Візьмеш ім’я матері? – я кивнула і востаннє подивилася на свою могилу. Катаріни Ротенберг справді більше немає. З сьогоднішнього дня я починаю нове життя.

***

- Ти добре подумав над своїм рішенням? – ми з Джавахір сиділи у домі мого тестя і чекали на вердикт, що змінить наше життя.

- Добре. У першу чергу я роблю це для вашої доньки, яка заслуговує на щастя – дивно, але у очах Джавахір більше не було ні суму, ні розчарування. Здається, вона сама зрозуміла наскільки буде правильно, якщо ми розлучимося – При всій повазі до моєї дружини, але я не кохаю її. Півтора року ми жили як подружжя тільки на папері і я не хочу, щоб ми і надалі нашу молодість так марнували.

- У такому разі тобі не відмитися від ганьби, яка на тебе впаде.

- Я готовий взяти весь удар на себе, лише, щоб Джавахір не постраждала. Тим паче, мені не страшна жодна ганьба, адже я першим же рейсом вилітаю з Дубаю і більше ніколи не планую сюди повертатися.

- Справа твоя. Розлучаю…

Одне слово, але тепер я по-справжньому відчув себе вільним. Віднині я більше ні від кого не залежу. З народження Емірати були моїм домом, але тепер я відчуваю, що мені пора поїхати звідси. Потрібно починати нове життя.

- То тепер я можу з тобою спокійно фліртувати і не боятися гніву твоєї дружини? – Естер, як завжди, викликала тільки посмішку.

- Боюся ти не встигнеш цього зробити – я протягнув білявці папку з паперами – Підпишись біля свого прізвища.

- Це наше свідоцтво про шлюб? – Естер знову пожартувала, а потім підняла на мене здивований погляд, коли побачила, що я їй підсунув – Багдат, ти зараз серйозно?

Я лише кивнув і дав ручку своїй подрузі. Від сьогоднішнього дня власницею нічного клубу Freedom стає Естер Кім. Перед від’їздом я вирішив закінчити всі справи і роздати борги.

- Ніхто крім тебе не зможе впоратися з цими обов’язками – Естер міцно обійняла мене і запитала чому саме вона – Це моя подяка за підтримку у найважчі дні. Ти весь час була поруч і це найменше, що я можу зробити.

- Звучить як прощання. Невже ти справді все кинеш і поїдеш?

- З сьогоднішнього дня я починаю нове життя і Емірати не найкраще для цього місце.

***

За шість місяців до цього….

З борту літака нас забрала поліція, яка відвезла мене до відділку і пред’явила звинувачення у вбивстві Даміра Нахайяна. Я була такою спустошеною і наляканою, що навіть нічого не заперечувала. Слово за словом я розповіла про все, що трапилося перед вильотом. У той момент мені було байдуже на все. На моїх руках кров людини, яку я вбила. Гіршого навіть не можна придумати. Я тепер не уявляю, як буду жити з цим тягарем, як буду дивитися у дзеркало і бачити там вбивцю…

Далі було довге розслідування. Весь цей час я сиділа у ізоляції, де зі мною працювали психіатри. Мені заборонено було бачитися з дядьком і Багдатом. Єдині мої співрозмовники – слідчі, адвокат і медперсонал, який стежив, щоб я собі не вкоротила віку. Перед смертю Нахайян розказав поліцейським, що у мене шизофренія і тому я рік перебувала у психлікарні. Довелося пройти безліч тестів, перш ніж я змогла довести, що весь час була при своєму розумі. Лікар Мустафа теж дав свідчення. Дивно, але він розказав правду про те, як я туди попала. Тепер йому загрожує позбавлення волі на трирічний термін і заборона займатися медичною діяльністю. Моє покарання не буде таким лояльним. У Еміратах дозволена смертна кара і врятує  від неї мене тільки диво.