Розділ 8 (Врятувати)

- Пане Багдат? – на порозі батьківського дому мене зустріла сонна покоївка.                                  

- Батько дома? – я кипів від злості. Жінка це бачила, а тому кивнула і пропустила мене у середину.

Я пішов одразу на другий поверх, де були спальні. Він мені все розкаже. Досить цих інтриг. Я не боюся ні його гніву, ні помсти. Тепер його черга відповідати за скоєне.

Я почав стукати у двері так сильно, що зі своїх спалень вибігли мама з Іман.

- Багдат? Синку? – жінки виглядати наляканими і стурбованими водночас. Раніше я собі такого не дозволяв.

- Ти що коїш? – батько був не задоволений моєю появою, але мені байдуже. Я теж не горів бажанням знову бачитися – Геть з глузду з’їхав?

- Що ти зробив з Катаріною? Відповідай! – гнів мене засліпив. Я готовий був розтрощити весь дім до останньої цеглини.

- Пішов геть з мого дому. Я зараз викличу охорону.

- Вона жива. Я її сьогодні бачив. Тільки від колишньої Катаріни в ній мало залишилося. Ти за це пожалкуєш – обличчя батька в один момент змінилося. Отже, я правий, вона не померла. Це він її кудись сховався.

- Синку? Цього не може бути – мама підійшла ближче і спробувала відтягнути мене від батька – Ти ж бачив своїми очима її тіло. Відпусти батька і заспокойся.

- Сьогодні я побачив власними очима її живу. То була Катаріна.

- Що ти верзеш? Ти перепив, а зараз з’являєшся у мій дім і смієш тут погрожувати – обличчя батька стало червоним від злості. Він такого повороту подій не очікував.

- Що ти з нею робив? Куди її відвезли? Відповідай!

- А то що? Погрожуй далі, якщо такий сміливий – я не витримав і дістав пістолет з-за поясу штанів.

- Ти мені все розкажеш. З самого початку. Я знаю, що це справа твоїх рук – я направив пістолет на батька

- Багдат, що ж ти коїш – за спиною зытхала Іман, але мені байдуже.

- А, якщо нічого розказувати? Що тоді? Застрелиш мене? – батько різко став спокійним і навіть посміхнувся.

- Ти знаєш, що вона жива. З самого початку знав. Ті поминки простий фарс з твоєї сторони. Де ти її тримав скільки часу? Чому вона мене не пам’ятає?

- Сину, ти почав божеволіти від свого нерозділеного кохання. Я не знаю, що ти там бачив, але Катаріна мертва і цього ніщо не змінить – мене аж трясло від злості. Я не божевільний. І я виведу його на чисту воду.

- Багдат, опусти зброю. Батько правий – я перевів погляд на маму, яка була бліда ніби стіна. Цього було достатньо, щоб охоронець підбіг і вибив мій пістолет.

Мене за секунду скрутили і притисли обличчям у підлогу. Я намагався вирватися з цієї принизливої пози, але мене міцно тримали два батькових охоронця.

- Відпустіть мого сина.

- Алія, Іман зайдіть у свої кімнати. БІГОМ!

- Слухай мене, щеня мале. За таку неповагу ти дуже сильно пожалкуєш – батько з усієї сили схопив мене за волосся і повернув голову у свою сторону.

- Роби, що хочеш. Я її все одно знайду – говорити було важко, адже мене тримали у больовому захваті.

- Шукай, де хочеш. Ти ж мене прекрасно знаєш. Я можу все – батько посміхнувся мені і випрямився – Підніміть його.

Тепер я стояв перед батьком на ногах, але охоронці мене міцно тримали, щоб я навіть не зміг поворухнутися.

- Я подарував тобі пробачення. Одружив і дав спокій. Але бачу, що ти, синку, дуже невдячний. Не хвилюйся, я тебе швидко навчу манерам – мені здавалося, що у мене зуби покришаться від злості. З мене відверто знущалися.

- Ти мене не зупиниш. Я про все дізнаюся – образа, ненависть, розчарування і гнів. Усі ці почуття кипіли в мені. Я дивився на цього чоловіка і більше не бачив у ньому батька.

- Бажаю в цій справі удачі – пан Нахайян мені кивнув, а потім перевів погляд на охоронців – виведіть його з будинку і більше ніколи не впускайте. Цей безсоромний більше немає права переступати поріг мого дому.

***

Я сидів у себе в автомобілі і не знав, що робити далі. Ця розмова була дуже безглуздою, але я не міг впоратися з емоціями. Мене просто розриває на частини від усвідомлення, що весь цей час Катаріна була жива. Наплювавши на етикет і пізню годину, я вирішив зателефонувати містеру Розумовському. Він теж має право знати цю новину.

- Алло…-  з третього дзвінка я почув заспаний голос.

- Містер Розумовський, це Багдат.

- Що трапилося? Чому така терміновість?

- Зараз ви дещо почуєте і я раджу повірити цьому – перевівши дух я все ж таки зміг сказати те, що розум досі не може прийняти –  Катаріна жива…

- Цього не може бути. Як?

- Я її побачив. І це точно вона. Я Катаріну ні з ким не сплутаю. Це робота батька, це він інсценував її смерть.

- Де вона зараз? Я хочу почути її голос. Хочу поговорити зі своєю дівчинкою.

Я розповів містеру Розумовському все від початку до кінця. Зараз мені потрібний тверезий розум і допомога. Сам я не зможу протистояти батьку.