Розділ 4 (Втратити)

- Ні! – я хитав головою і не вірив почутому – Це знову якась твоя гра? Це все не правда!

- Катаріна не вижила… -  я відмовлявся слухати ці нісенітниці. Він бреше, це все не правда.

- Я тобі більше не вірю. Що ти з нею зробив? – я підбіг і схопив батька за лацкани піджаку – ВІДПОВІДАЙ!

- Пане Багдат – мене одразу почали відтягувати охоронці – Пане Багдат, заспокойтеся.

У мені все аж стиснулося від болю. Кисень перестав надходити у легені і я почав задихатися. Не знаю звідки взялися сили для того, щоб зірвати клятого метелика і розстібнути кілька ґудзиків на сорочці.

- Що ти їй наговорив? Чому вона втекла з весілля?  - мені хотілося підійти до батька і задушити його власними руками. Я знаю, що це він у всьому винний. Він…

- Я нарешті відпустив її. Вона їхала в аеропорт, де на неї вже чекав літак. Якби ж я знав… ніколи б не дозволив цього – батько підійшов до фонтану і сів на його бортик – Ніколи собі цього не пробачу.

- Я теж тобі цього ніколи не пробачу – на подвір’ї почали збиратися зайві свідки. Зараз мені байдуже на все і на всіх. Усвідомлення ніяк не може прийти. Це все обман, Катаріна не могла померти, не могла.

- Де це сталося? Я хочу побачити її тіло – батько дивився в одну точку перед собою і взагалі не реагував на мене – Не скажеш ти, то я об’їду весь Дубай, але все одно знайду те місце.

- Ти зробиш собі тільки гірше. Шістдесят відсотків тіла обгоріло, вона померла задовго до приїзду швидкої.

- Мені байдуже. Де вона? Куди її забрали? – у середині була справжня пожежа. Мої нутрощі викручувало, а серце розривалося на шматочки. Це все не може бути правдою.

- Це трапилося по дорозі до аеропорту, 358 шосе – я запхав руку у піджак і полегшено видихнув. Ключі від авто були – Не сідай за кермо у такому стані. Ти ж сам накоїш дурниць.

- Можеш за мене не хвилюватися. Гірше мені не стане.

Я в останнє подивився на батька і пішов у сторону стоянки. Новина дійшла до гостей, які вийшли  на задній двір і почали перешіптуватися. Мені було так боляче, що я нікого не хотів бачити.

- Багдат – мене хтось схопив за руку. Коли я повернувся, то побачив свою любу дружину – Куди ти? Як ти можеш поїхати з нашого весілля?

- Щойно померла єдина жінка, яку я справді любив. Плювати я хотів на це весілля. Плювати я хотів на все і на всіх.

- Ти не можеш так зі мною вчинити – я відсмикнув свою руку і пішов до свого авто. Хай думають про мене що хочуть. Ніхто не зрозуміє, який біль я зараз відчуваю.

***

На спідометрі було 200 кілометрів за годину, але швидкості я не помічав. Це не може бути правдою. Вона не могла так вчинити з нами, не могла покинути наш світ. Я вчепився у кермо до білих кісточок і знову натиснув на педаль газу. Краще б у тому автомобілі сидів я. Краще це б трапилося зі мною. На спідометрі 240 кілометрів за годину. Я нарешті бачу потрібний мені поворот. Я маю все побачити на власні очі. Я маю побачити тіло Катаріни.

Миготіння сирен пожежної і поліцейських мене дезорієнтує. Я збиваю швидкість і зупиняюся  на узбіччі. На трасі безліч людей у формі. Дорога перекрита, ніхто не може проїхати. Я виходжу з автомобіля і біжу в епіцентр подій. Вогню більше немає, але запах гарі стоїть сильний. Мої нутрощі вивертає. Я підбігаю до огорожі і пролажу під нею.

- Вам сюди не можна – мене одразу ловить поліцейський і намагається затримати – Негайно покиньте територію.

- Тут загинула моя близька людина. Я мушу її побачити - намагаюся вириватися із захвату і дивлюся на згарище. Від автомобілів залишилися тільки металеві каркаси. Запах стоїть пекельний, а тому я не стримуюся і блюю прямо на дорогу.

Мене просто розриває з середини. Хочеться взяти і застрелитися. Поліцейські все ж таки відтягують мене від місця подій і ведуть у один зі своїх автомобілів.

- Ви сіли за кермо у нетверезому стані? – я вже нічого не усвідомлював. Тіло почало битися у ознобі. Поліцейський протягнув мені пляшку з водою і якісь таблетки.

- Це заспокійливе. Вам потрібно опанувати себе – нудота знову підходила до горла. Мені важко було зробити навіть ковток води.

- Де тіла? Де я можу побачити тіла загиблих?

- Їх відвезли до моргу центральної лікарні. Звідти буде впізнання й ідентифікація особистості – я кивнув і вже хотів піти у сторону свого автомобіля, як мене знову зупинили.

- Ви не сядете за кермо у такому стані. Мало того, вам буде виписаний великий штраф за алкогольне сп’яніння і водіння у нетверезому стані. Якщо будете чинити опір, то вас кинуть за грати.

- Записуйте. Багдат Нахайян, народився тридцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. У бардачку авто мої документи і права. Виписуйте мені хоч тисячу штрафів, забирайте права, а потім і заарештовуйте, але відпустіть мене зараз у лікарню – говорити стало дуже важко. Я поклав руку на серце і почав переводити дихання. Такого стану у мене ніколи у житті ще не було.

- Ми вас відвеземо у лікарню самі. Сідайте на місце – я був вдячний цим людям, що вони увійшли у моє становище

***

У лікарню ми приїхали за лічені хвилини. Медперсонал уже чекав на мене, щоб провести у морг. Я не знав чи у мене вистачить сил подивитися у вічі Катаріни. Ця ніч найкошмарніша у моєму житті. Я ніколи не зможу забути те, що сьогодні пережив.