Глава 3.1

ГЛАВА 3

Камінна арка, перевита квітами, темніла в тумані, який мерехтів чарівними вогнями. Елінор наблизилась, не в силах повірити, що знайшла цей путь сама, без допомоги когось з фейрі. Було лячно та жаско ступити на чорні мармурові плити, але вона все ж зробила перший крок. І повітря навкруги відьми спалахнуло зеленим полум’ям, зник світ, звичний та реальний, зник ліс та гори, зникли звичні краєвиди... Усюди розквітали дивні чарівні лілеї – ті самі, які Елінор знайшла біля мертвої сестри. Чорні та червоно-криваві пелюстки їх здавались вирізьбленими з оніксу чи рубинів та світились неземним потойбічним світлом.

- Хто ти? – пролунало у тумані і почувся дзвінкий сміх. – Хто ти? Хто?.. Навіщо прийшла до нас? Що ти шукаєш?..

Відлуння кришталевого голосу розбилося на крихту, задзвеніло у тиші, яка впала на плечі відьми м’якою ковдрою. Дивокрай завжди приваблював та одночасно жахав Елінор, але заради того, щоб спробувати дізнатись правду про вбивство Маргрет, вона готова була ризикнути.

Але що вона шукає?

Це питання, що висіло та дзвеніло у вологому повітрі, турбувало її більше за все. Що саме вона шукає? 

Когось, хто зможе відповісти на її питання? Чи слід, відлуння? Біля тіла сестри був рясний аромат вересу… і ще чогось, незвіданого та незнайомого. Гіркого як полин і в той самий час солодкого як медвяні яблука, що вистигають запізно, вже осінню, коли йдуть перші холоди… Цей сорт, казала мати, подарували їм колись фейрі на знак вдячності за якусь послугу. Так, у відьом роду Арден було багато боржників, і серед них навіть інколи траплялись істоти чарсвіту. Магія ковена Арден могла стати суперницею магії фейрі… але все одно вона не була такою жорсткою та невблаганною. Неблагі – так називались ті, хто дикими осінніми та зимовими ночами летить зграєю дикого гону у чорних небесах. Але й світлий Двір, Благий, що панував в країні чар влітку та весною, не був добрим… Неблагі хоча б були чесними в своїй темній сутності…

Хто кличе Елінор в тумані? Колесо року котиться далі, Белтайн лишився позаду, це означає тільки те, що Темний Двір пішов відпочивати від своїх турбот. Радіти цьому чи ні?.. Рід Арден не спілкувався ніколи з літніми… чи приймуть вони спадкоємицю лорда Френсіса, чи не проженуть зі своїх Пагорбів? І добре, якщо лише проженуть, а не зачарують, не затанцюють у своєму колі… Про фейрі казали багато, доброго – нічого.

- Ти хто? – лунав далі голос, а в неї як оніміння настало.

Хотіла сказати – але не могла, немов кляпом хто рота стулив.

Навкруги з’явились каменюки та величезні ялини, землю вкривала зелена трава, цвіли анемони та ті чорні лілеї, чарівні та казкові… і зовсім вони не були лякаючими. Елінор кинула погляд на свою руку – по мармуровій шкірі розпускались ті самі квіточки з довгими пелюстками, на кінчиках гострі немов кинджали.

Але болю більше не було.

- Хто ти? – повторила своє питання зелена тінь, що наблизилась до відьмі. Простягнула тонку напівпрозору руку и торкнулась квітки-мітки.

Дотик був крижаним, від нього квітка стала ще більшою, пелюстками охопивши зап’ясток та підтягнувшись до ліктя. Немов голками холодними закололо шкіру.

- Так ти наша, - прошепотіла тінь з подивом. – Чари Белтайну! Це чари Белтайну! Сестри! Сестри…

І вона відлетіла в туман, а Елінор збентежено дивилась на свою руку. Наша? Про що це каже фейрі? Як відьма з людського роду може бути… їхньою?..

Почулась різка та гучна музика, від якої ноги самі пустились в танок, і з туману потягнулись до відьми тендітні довгокосі дівчата у зелених старовинних туніках – такі вже давно ніхто не носить! І звуки дикого фейського танцю понесли Елінор чарсвітом…