Глава 2.4

- І що такому шановному серу знадобилось у моєму жебрацькому домі? – ощирився Рид, сідаючи прямо на підлогу, серед сміття – огризків яблук та папірців. Тіні, що танцювали навкруги, здавались живими істотами, вони немов лагідні кішки ластились до жебрака.

Детектив уважно продивився темну маленьку кімнату з облізлими шпалерами, але нічого підозрілого не було, хоча на всяк випадок у долоні він тримав амулет, за допомогою якого можна швидко зникнути за допомогою чарівного туману – такі артефакти створювались при їх Департаменті спеціально для службовців, і деякі були заборонені для загального розповсюдження.

Меблів в кімнаті маже не було – диванчик та камін, та й усе.

- Мені треба ваша… порада, - обережно почав Алістер, дивлячись невідривно в дивні смарагдові очі. Він трохи боявся, що напівкровка пустить в діло магію, і був би дурнем, якби не боявся цього. Фейрі хитрі та пронирливі. Їм не можна довіряти. Нікому з них. Недарма ця істота зайняла трон короля жебраків Фаеріленду… - Я приїхав сюди по запрошенню лорда Ардена…

Брови фейрі скинулись, а обличчя прорізала крива посмішка. Але він мовчав.

- Але перш ніж я буду опитувати свідків… я хотів дізнатись більше про ваше місто, про Прикордоння, можливо, є щось, про що ніколи не будуть розповідати в замку…

- Бо вбивця може бути серед них? – знущально розреготавсь Рид. – О так, детективе, хто не чув про страшне вбивство відьми з роду Арден! Всі гудять як бджоли, всі бояться таких, як я… навіть вважають винними фейрі! Але нащо фейрі відьмочка, і тим паче – її серце? Скоріше схоже на людожера… або нечисть якусь. Чи мало почвар існує в світі?

Так, після уходу фоморів у підзем’я інколи вони все ж повертаються. Страшні, кудлаті, з гострими пазурами… рогаті та хромі, вони нападають на людей та тварин і дійсно люблять поласувати серцями… і не тільки. Але детектив бачив дагеротипи вбитої, які прислав магічною поштою її батько, щоб Алістер хоч трохи міг ознайомитись зі справою  - і тіло мертвою відьми  було занадто… ціле, як для нападу почвари з нижнього світу. Фомори роздирають своїх жертв на шматки.

- Цікаво… - усміхнувся детектив. – Ви більше вірите у людську причетність.

- Люди страшніше почвар, повірте мені. Особливо тут, у Прикордонні.

- До речі, як далеко межа з землями фейрі?

- Чому я повинен відповідати на ваші питання, детектив? – примружився жебрак.

- Я заплачу вам.

- Не смішить мене, я можу купити половину цього міста і навіть пару кімнат у родовому замку Арден. Давайте так, мені самому цікаво, хто вбив відьму. Тому що це погано. З’явився хтось, кому не страшні чарівники цього краю, хтось, кому чхати на їх силу та міць. А це може зашкодити всім нам. Сьогодні відьма, завтра – мої хлопці… Хто знає, чиє серце знадобиться вбивці наступним?.. Але… ви можете відплатити мені за допомогу.

- Чим? – закам’янів Алістер. Гра з фейрі ніколи не приводить ні до чого доброго. Домовлятись з ними – шкодити собі. Але він сам прийшов сюди. І не виправдання, що він не знав, що король жебраків Фаеріленду – фейрі. Тепер запізно здавати задки.

- Послуга за послугу. Я відповідаю на всі ваші питання та показую короткий шлях до входу у Дивокрай – думаю, це вам тут точно знадобиться… а ви, коли буде на це потреба, допоможете мені. – Рид засміявся низьким сміхом – немов ворон закаркав. – Не бійтеся, вбивати чи грабувати нікого не буде потреби. Все за чинним законодавством нашого королівства. Ви не порушите свої правила.

Детектив якийсь час вагався, пильно дивлячись на фейрі. А потім наважився і простягнув руку.

- Добре. Послуга за послугу. А тепер розкажіть мені все, що ви знаєте про сімейство Арден… а потім я з радістю прогуляюсь до Дивокраю. Завжди мріяв пробувати в чарсвіті.