Глава 2.3

Короля жебраків цього містечка звали Джоном Ридом, і був він напівкровкою – ледве Алістер Аморі побачив це кульгаве волохате чудовисько з зеленими як смарагди очима, одразу це зрозумів. По очам – чистим  та прозорим, немов дорогоцінні каміння. Та вузьким зіницям, яких не буває у людей. Темний маг та химородник, він чуяв фейрі. Навіть якщо в людині була всього крапля проклятої крові – Алістер це зрозумів би з першого погляду або дотику, якщо зовнішність нічим не видає прокляття. Інколи й так бувало – частіше за все, коли людина була з магічними здібностями і вміла вдало приховувати свою прокляту кров.

Так, бути напівкровкою вважалось ганебним. Цих нелюдів ще сто років тому могли без суду та слідства повісити на найближчому дереві або спалити на центральній площі. І було за що.

- Чого припхавсь? – скривився стариган, незадоволено дивлячись на хлопчиська, який привів небажаного гостя. Поліцейських та всіх, хто стояв на службі закону, в таких місцях, як це, не любили. Старий будинок, що майже розвалився від вологи, темнів під мостом серед сміття та великих смердючих калюж, а навкруги темніли постаті слуг Короля жебраків. – А ти, чи забув, кого можна сюди вести, а кого треба втопити у Рівері, тільки-но віслюк цей з’явиться у наших володіннях!

Хлопець мовчав, похнюпившись. Алістеру навіть шкода його стало – адже закони жебраків були доволі жорсткими та суворими.

- Він не мав іншого вибору, не чіпайте його, - посміхнувсь детектив і показав значок Магічного Департаменту, на якому було зображено конюшину з чотирма пелюстками, перекреслену блискавицею. А потім прийняв свій звичний вигляд – з товстуна перетворився на високого худорлявого чоловіка з темними як безодня очима. – Алістер Аморі, детектив Служби столичної поліції до ваших послуг. І я всього лише хочу поговорити. Нічого особистого. Ніяких претензій до ваших людей. Всього лише хвилин десять вашої уваги, містер…

- Рид, - коротко кинув жебрак та кивком наказав хлопчиську забиратися геть.

- Ми можемо пройти в будинок чи вам зручно розмовляти тут? – підняв брови детектив, помітивши, як інші жебраки прислуховуються до них.

Поруч крутилось три бабці у лахміттях та декілька дітлахів, а красива дівчина у червоному платті із занадто низьким декольте вже усміхалась незваному гостю, і її темні як чорниці оченятка так і блищали від похоті. Немов вона була під діями якихось трав… Але Аморі добре розумів, що якщо Король жебраків цього міста – проклятий напівкровка фейрі, то він може спокійно ходити у Пагорби і приносити звідти що завгодно. Навіть дурман, який продається потім серед людей за дуже великі гроші. Або пил фейрі – золотисту чарівну штучку, від якої люди їдуть з розуму та бачать дивні марення, без яких не можуть потім жити… так, людям є за що не любити або обожнювати фейрі.