Глава 2.2

Аморі ще деякий час покружляв по місточку, роздивляючись гарні камінні будиночки з високими парканами, перевитими червоними та білими трояндами, завітав у костел, де якраз йшла служба і солідний старий пастор з пишними вусиками пророкував своїй пастві нашестя проклятих істот з Пагорбів. Алістер ненадовго затримавсь у величній та старовинній церкві, сповненій ненависті та тіней минулого, з сумом спостерігаючи, як шановні містяни вслухаються в злі та хльосткі слова свого священника. Було трохи огидно дивитись на обличчя, спотворені злістю, адже це місце повинно було б нести любов до ближнього та кожної істоти на землі.

Але фейрі  не належали, по словам церковників, до тих, кого створив Господь. Фейрі – діти диявола, істоти, які несуть тільки біди та страждання. Істоти, спілкування з якими може нашкодити світлий християнській душі.

Детектив дуже чітко зрозумів одну річ – тут, у Прикордонні, ненависть не тільки не згасла з роками, але й посилилась через близькість Дивокраю. Чарсвіт, сповнений магії та мрій, сповнений чаклунства та неймовірних чудес – лякає людей. І це погано. Бо якщо люди бояться фейрі, то може, й чаклуни з роду Арден заважають їм жити? І тоді шукати вбивцю треба… серед звичайних людей, які не мають здібностей до магії? Так, прогулянка непізнаним серед сірих домів та суворих костелів може багато чого розповісти детективу про місце, де стався злочин. І про можливих підозрюваних.

Насправді в королівстві було не так багато магічно сильних родів – і Ардени одні з шановних та найбільш старовинних. Таких родів лишилось лише чотири. Предки Арденів стояли поруч з королем-завойовником Норингтоном Ярим, який колись прийшов до цих країв, щоб покорити їх та прогнати фейрі під землю. Тоді ще народжувались більш сильні маги, і чарівне коло Дев’яти – наймогутніших чаклунів, які тільки ходили по землі, - допомогло своєму правителю узяти Енгаленд. 

А фейрі тоді вимушені були піти у Нижній світ. Туди, де колись жили тільки почвари безодні та чудовиська-фомори, яких самі ж ельфи колись туди і загнали.

Алістер Аморі відволікся від своїх думок, коли хтось ненароком штовхнув його, та вилаявся. Виявилось, він вже далеченько відійшов від центральної площі з костелом. Перед ним стояв хлопчисько у рваній сорочці. Очі як у злого собаки, голодні та прищурені. Аморі встиг схопити його за руку, яка вже витягла шкіряний гаманець з кишені детектива.

- Пустіть, дядьку! – зашипів хлопець, сіпнувся.

Навкруги шумів ринок, куди встиг забрести у своїх думках Аморі. Він пильно подивився на крадія, відмітив його татуювання на брудній руці – корона та дві троянди, що означало приналежність до певної банди… і прийняв рішення, перш ніж їхати у замок, – познайомитись з королем жебраків цього милого містечка. У столиці він завжди старався прислухатись до порад старого горбатого Віллі, який жив під Королівським мостом у бочці, і його знання та нюх, бувало, допомагали знаходити злочинців скоріше, ніж якби Алістер займався справою сам. 

- Відпущу, - посміхнувся він, тримаючи хлопчисько, - коли відведеш мене до свого Господаря.