Глава 1.5

Елінор ледве дочекалась ранку – і в темному плащу, щоб менше привертати уваги, тінню промайнула коридорами та переходами замку, де ховались привиди та мари, а потім не озираючись кинулась до підземелля, звідки таємний хід міг вивести її подалі непомітною дорогою, чаклунською дорогою, яка прихована від чужого ока… І скоро вже відьма с полегшенням дивилась на маєток зі схилу високої гори, вкритої густими травами та вересом. Рожеві та білі квіточки його майоріли серед зелені, вкриті краплями роси, немов діамантами, а ранкове повітря було сповнено свіжості та медвяних ароматів. Елінор з острахом подивилась у бік туманної завіси, яка ховала Прикордоння – стежку до фейрі було важко знайти, але немає іншого виходу, треба йти до них, бо саме туди направив її голос з віщого сну. А снам своїм Еліном звикла довіряти – ще не було такого, щоб вони не справджувались.

Про те, як буде сваритись зла та строга мати дівчина намагалась не думати. Та й леді Стефані, певно, вже звикла, що всі її доньки – норовисті та не дуже слухняні. Як і всі в їх дивній сімейці відьом.

Кинувши останній погляд на темний замок, який здавався чудовиськом, що відпочиває серед зелені садів, Елінор впевнено пішла до туману. Густі трави плутали ноги і немов не пускали до чарівної завіси, навіть повітря стало важке та скляне – дівчина ніби продиралась через хащу або пливла бурхливою річкою проти течії… Кожен крок дававсь дуже важко, кожен крок був ніби над прірвою… згадався сон, де Елінор блукала скелями та підвісними мостами, згадався чарівній голос, який обіцяв допомогти… і це додавало сил. І впертості.

А ще – пляма на руці. Дивна клята пляма, яка по краям почервоніла та почала припікати. Пляма ще більшою стала, воно росла на очах, і Елінор з жахом думала про те, що скаже рідним, якщо вони побачать цю диявольську мітку?

Втім, на щастя в моді наразі були високі, майже до плечей, рукавички, або довгий пишний рукав з міцними манжетами – це її врятує, якщо не вдасться швидко розібратись з чарами.

- І хто це тут в нас ходить забороненими стежками? – почувся дзвінкий та саркастичний голос з туману, який раптом позеленів. – О, невже юна відьма з роду Арден?.. А чи не казала тобі матінка, відьмо, що нічого таким, як ви, робити у Прикордонні?..

Голос перетворився на шипіння, і Елінор застигла, не знаючі, що робити далі. А туман густішав, в ньому танули всі звуки та відчуття, зникали всі краєвиди… ось вже не було ні пагорба, ні замка вдалині, ні річки та ланів, ні старого лісу та скелястих відрогів… не було навіть землі під ногами.

Повсюди мерехтів смарагдовими блискавками чаклунський туман фейрі.