Глава 1.4

Ця ніч була страшна. Для Елінор, чаклунки роду Арден, яка раніше нікого та нічого не боялась і сміливо гуляла навіть вересовими пусками з чорними квітами, що немов залляті були трунком та кров’ю, - ця ніч була ніби межею. Містичним кордоном між старим життям – привільним та сповненим світлої магії – і новим, де панували смуток та біль.

І нестерпна жага повернутись у минуле.

Минуле, де юна й прекрасна Маргрет сміялась, збігаючи зі сходів замку та кидаючи сестрі вінок з магнолій та троянд. Минуле, де сестри разом тікали від суворої матері до чарівних фейрі, бавились серед казкового лісу та шукали пригод.

Сестри Арден ніколи не боялись проклятого зеленого туману, що наповзає на вересові пагорби. Люди казали – той, хто попаде в той туман, навіки згине… або буде в ньому блукати, поки не знайде шлях додому. І може пройти сотня років – а він буде вважати, що минув лише день… Не боялись сестри й слухали голоси слуа-ши – мертвих, які в деякі ночі виходять зі свого нижнього світу, щоб кликати до себе та жалітись на своє посмертне життя… Не боялись фей, які кружляють у своїх дивних танцях серед вересу, на тому березі бурхливої річки, біля якої часто бачать криваву прачку… Кажуть, ті кола, які лишаються витоптаними у траві після того дикого кружляння – зачаровані. Ніколи не вийти людині з них, якщо випадково вона потрапить у пастку, буде вічність танцювати з феями, поки не впаде замертво… Але Маргрет не боялась і цього і водила свою сестру проклятими стежинками потойбічного лісу.

Нічого і ніколи не боялась Елінор поруч з молодшою сестрою.

А тепер завісила всі вікна – щоб не бачити посмішку пітьмі, в якій ховались духи мертвих. Сховала всі дзеркала – щоб ненароком не піти в ту таємничу країну, де немає нічого живого, тільки камінь та скло… наділа декілька захисних амулетів, щоб через деякій час побачити, що вони втратили свою силу… Сховалась під ковдру, намагаючись заснути… але сон не йшов. І рука була все така ж… мертва. Немов Маргрет через ту кляту квітку забрала собі частку життєвої сили сестри.

І поки Елінор лежала і пітьмі та думала про біду, яка прийшла в їх замок, хтось прошепотів їй:

- Йди до долини дольменів… там є той, хто тобі допоможе… тільки не зривай конюшину, не топчи моєї трави… і я допоможу тобі знайти того, в кому живе безодня… а ти допоможеш мені…

Елінор підхопилась, відкинула важку ковдру, ледве дихаючи, озирнулась.

- Хто це? – скрикнула вона, намагаючись розгледіти портал – бо яким ще чином могла потрапити до її покоїв дивна істота?.. Їх замок під чарівною охороною, жодна людина, неважливо, чарівник чи ні, не пройде коло захисту! Жоден фейрі без дозволу господині не перетне чарівний кордон!

Але у кімнаті відчувалась чужа присутність. Жаска та страшна, через яку серце охолонуло, а кров відчувалась трунком… Той, Хто Сидить у Темряві – розреготався, і Елінор зрозуміла, що сміх жіночій. Схожий на каркання ворони або перестук тарілок фей – пласких камінців у річці, про які кажуть, що це уламки чарівного посуду чарівниць з Дивокраю.

- Хто ти і чого тобі треба? – Голос Елінор став тихим, немов вона охрипла. Прокашлялась, прикривши губи долонею – а потім з жахом побачила у руці кров та крихту скла.

Повіяв крижаний вітер. Відчуття чужої присутності пройшло – більше ніхто не дивився на відьму з пітьми кімнати.

А ще – крапка на руці, що лишилась після уколу клятої квітки фейрі, збільшилась і стала розміром з фіалку…