Глава 1.3

- Що з тобою? Ти повернулась від пагорбів фейрі – немов Дике Полювання побачила! – з загрозою примружилась Регіна, коли сестри йшли до себе на поверх після тяжкої вечері, залишився батьків та тіток сперечатись, чи варто було запрошувати у Замок Блеквуд столичного детектива, до того ж – темного мага, чиї чари могли посперечатись з магією їх сім’ї. Звичні нікому не довіряти та триматись осторонь від світу та людей, Стефані та її сестри дуже розлютились свавіллю лорда Арден. І можна було тільки уявити, скільки витримає наразі лорд.

Незважаючи на те, що наслідування титулів та маєтків йшло по чоловічій лінії, на півночі Хемпширу, біля самої межі з Дивокраєм, відьми сильних чаклунських родів все ще тримали свою владу. Бо вони були сильніші. Могутніші за своїх чоловіків. І вони мали право вирішувати всі складні питання, не зважаючи ні на що. І ні на кого.

Замислившись про це, а також про причини, що змусили батька піти проти волі відьом роду Арден, що йому мабуть, ще відгукнеться найближчим часом, Елінор не почула питання. Лише відчула пекельний та зневажливий погляд сестри – немов блискавицею вдарило.

- Чого тобі? – підвела Елінор очі та ледь не збила різким рухом вазон, що стояв біля вікна. Мимоволі кинула погляд на темне провалля. Темрява з саду немов хотіла проникнути всередину замку, ошкірившись місяцем, вона стогнала диким вітром… Елінор на мить здалось, що вітер доносить дівочій плач. Невже неприкаяна та самотня душа Маргрет тепер блукає у цій жаскій пітьмі?

- З тобою щось сталось сьогодні, - пронизливі темні очі Регіни здавались очима хижого звіра. Вона заступила путь сестрі, склавши руки на грудях. Темно-багряне плаття – немов залите  кров’ю, блистить камінчик у кулоні. Красива. Як змія. Того й дивись – укусить.

- Звичайно, сталось! – майже скрикнула Елінор. – Я дивилась у мертві очі нашої сестри! Тобі не здається, що цього достатньо, щоб збожеволіти!

Вона хотіла відштовхнути Регіну, але та вчепилась в її плечі, і гострі нігті боляче впились у шкіру навіть крізь тканину.

- Ти брешеш мені! – прошипіла Регіна. – Я бачу, коли мені брешуть…

- Йти до дідька, Реджі! – вирвалась Елінор, розуміючи, що вколота шипом клятої квітки рука все ніяк не відійде – чутливості так і не було. – Я не хочу нікого бачити і мені нічого більше тобі розповісти. Я при тобі розмовляла з констеблем! Дай мені спокій, я хочу відпочити.

Крутнулась навколо сестри, котра знову намагалась її схопити, в’юнко викрутилась та побігла по темному коридору до своєї кімнати, щоб зачинитись там від всього світу.