Глава 1.2

Вечір, траурний та тужливий, стукав у вікно гілкою старої яблуні, і білі пелюстки її – ніжні й тендітні, схожі на пелюстки тої чарівної квітки, що знайшла Елінор біля мертвої сестри, — немов хурделиця кружляли за тьмяним склом. І немов сичала там пітьма, намагаючись попасти в замок, щоб поневолити всіх, повести стежинкою мертвих та неблагих мрій…

Цей вечір приніс у сім’ю Арден біль та нещастя. Цей вечір запам’ятається надовго – безвихіддю та жаским відчуттям безодні під ногами. Немов йдеш по підвісному мостику над урвищем, навколо тебе скелі – високі й непохитні – а внизу лише туман. Але цей туман ховає гострі гранітні останці, каміння, яке вб’є тебе, якщо тільки ти зробиш невірний крок.

І Елінор його майже зробила, коли торкнулася тої клятої квітки. Тепер її рука була немов лід. Холодна та ніби мертва. Вона, звісно, могла ворушити нею, навіть брати столові приналежності, поки намагалась хоч щось з’їсти під час вечері… але не хотілось нічого. А рука нічого не відчувала. Ні холоду ні вогню. Елінор перевірила, коли повернулась додому, перелякана до смерті, – вона сувала пальці до розпеченої печі в кухні, вона колола шкіру голками… з’являлись кров та опіки – але не було болю. Не було нічого. Немов не її то була рука.

А на передпліччі, ближче до ліктя, була чорна цяточка. І може Елінор здавалось – але під вечір вона стала трохи більшою.

- Я не вважаю, що нам потрібна допомога, - почувся голос Стефані, матері Елінор, високої худорлявої леді у чорному платті з високим закритим коміром. Вона була ще не стара і дуже вродлива, але вже сивина срібними нитями прикрасила її чорне як смола волосся, а біля великих карих очей з’явились зморшки. А звістка про вбивство молодшою, улюбленішої, доньки немов наклала свій відбиток – і леді Арден постарішала за якісь години.

Допомога? Елінор ніби прокинулась від забуття. Про що вони тут всі говорили? Здається, вона випала на якийсь час з реальності…

Кузина, леді Аделаїда, та сестра, стара діва Аннет, дивились на Стефані з болем та жалістю. Лише Регіна, середня донька, зберігала холодне обличчя. Вона терпіти не могла молодшу і ніколи не приховувала своїх почуттів. Дика та вільна, вона була дуже сильною чаклункою, але при цьому взагалі мало з ким рахувалась. Чекати від неї співчуття ніхто не буде.

Утім, нікого не дивували ні чудернацька покійна Маргрет, ні крижана Регіна. В роду Арден були відьми й гірше.

- Ми не справимось самі! – підвів очі голова їх роду – сер Френсіс, батько Елінор. Здається, розлютився. Був він вже у літах, бо одружився у поважному віці, але завдяки магічній силі їх фамілії тримався ще міцно. Чаклував він не дуже справно, але вмів вести справи та підтримувати те яскраве та багате життя, якого так прагнули всі жінки його сім’ї – найкращі сукні та прикраси, виїзди в світ, бали у королівському палаці… двері всіх заможних та шановних родів столиці були відчинені для них.

А Маргрет вже чекало заміжжя за лордом Стекхемським, троюрідним братом короля.

- Наші поліцейські з усім справляться й без нас, - відповіла леді холодно.

- Наші констеблі – дурні, та й по всьому! – блиснув очима сер Френсіс. – А офіцер Джонс навіть не зміг відчути сліду фейрі біля нашої доньки!

- А можливо, це тому, що немає там сліду фейрі? – прошипіла леді Стефані та кинула серветку на стіл, різко випивши свій келих вина.

- А квітка, про яку розповідала Елінор? – відбив її чоловік.

- А якщо їй здалось? – з якоюсь незрозумілою злістю раптом втрутилась у бесіду Регіна.

Елінор піймала її погляд – і там була тільки безодня… За що сестра так ненавидить їх усіх? Змалку вона не давала спокою і Маргрет, і Елінор, била та штовхала, насилала прокляття та робила все, аби ті були покарані за те, чого не робили. Зла сестра – тільки так і звала її наймолодша.

- Мені не здалось, - тихо відповіла Елінор, ледве стримуючи сльози. Перед очима все ще було бліде мертве обличчя Маргрет. – Ця квітка лежала з нею поруч. І в мене є свідки.

- Ті три фермера, які і знайшли тіло? – фиркнула Регіна. – Гарні ж в тебе свідки. За декілька амулетів ти могла підговорити їх – і вони скажуть що завгодно!

- Охолонь! – підійняв голос батько. – І з цією квіткою мій детектив обов’язково розбереться. Як і з усім іншим.

- Який ще детектив? – нахилилась до нього дружина.

- Я зв’язався з найвідомішим столичним детективом. Алістер Аморі береться за найскладніші справи. І ще не було такого, щоб він не знаходив злочинця. Він приїде завтра. Я запросив його до нас.

- Він не міг жити в місті, чи мало у нас гостинних дворів? – насупилась леді Стефані, і її кузина з сестрою теж закотили очі. Вірна свита.

Чи скоріше зграя? Елінор дивилась на них і думала про те, що вони, як і Регіна, ніколи не любили Маргрет. Незважаючи на безумовну любов матері та батька, з іншими людьми юна відьма не ладнала ніколи.

- Я думаю, що вбивцю треба шукати не серед фейрі, - з погрозою сказав лорд. – А в нашому замку.

І за вікном в цю мить прогуркотів страшенний грім та блиснула золота блискавиця.