Глава 1.1

Глава 1

Місс Елінор Пенелопа Арден завжди знала, що її молодша сестра Маргрет, в’юнка та прекрасна білявка з чарівним поглядом синіх очей, то є суцільна проблема для їх шановного та величного роду хемпширських чаклунок. Вона була зовсім не схожа на своїх чорнявих сестер та матінку з кузинами, які мали аристократичну білу шкіру та темні, як терен, очі. Смаглява Маргрет любила квіти та танці і ненавиділа заборони та суворе життя в арденському замку, повному примар та жахіть, до яких всі інші відьми були звичні. Вона мріяла про палац у Лондерині, столиці їх королівства, а ще – стати наймогутнішою чаклункою Енгаленда.

Але з самого дитинства ця дивакувата бестія потрапляла у всі пастки фейрі та збирала всі прокляття, що тільки можливо. Її намагались оберігати від біди, а вона майже не цінувала нічого – була пихатою та гордовитою. І все одного з якогось біса їй все пробачалось – через її грайливість та звабу на Маргрет просто неможливо було довго ображатись… та й вона не була злою. Просто – інакшою.

А зранку цієї днини, що розпочалась блискавицями та грозою, містечко Фаеріленд, де споконвіку жив стародавній їх рід, облетіла страшна та жаска новина, від якої захолола кров навіть у суворої та крижаної леді Стефані, матері Елінор.

Тіло Маргрет з вирваним з грудей серцем знайшли біля самого кордону з Дивокраєм, де споконвічно жили фейрі, дивні чарівні істоти. Відьма з роду Арден лежала на пагорбі, серед чорного вересу, на стежинці, яка вела до чарівних воріт у місто чаклунів-фейрі, і тому деякі містяни одразу підняли вереск щодо їх причетності до скоєного.

Елінор кинулась туди одразу – схопивши зілля, яке допомагало їй літати в травневі чарівні ночі, вона швидко промчала над баштами свого замку та червоними дахами і вузькими камінними вулицями Фаеріленду… полем, низиною з болотом… лісом… до самого пагорбу.

Маргрет… така яскрава, як метелик. Закохана в життя та магію. Народжена чарувати та дарувати світові свою красу та таланти. Вона була схожа на зламану ляльку, коли Елінор побачила її на тому клятому пагорбі… біля її тендітної руки – білої немов порцеляна, хоча при житті шкіра її була темнішою, – лежала червона квітка, схожа на лілею. З срібними тичиноньками та гострим немов кинджали листям і шипами як у руж…

І ароматом смерті та тліну.

Так пахне розрита могила, так пахне склеп, який не відчиняли сотню років…

Такі лілеї дійсно ростуть тільки в Дивокраї, сповненому чудес. У людському світі таких квітів немає. Долоня нещасної Маргрет була поколота тими шипами, і поки ще не приїхали констеблі, яких викликали люди, що знайшли мертву відьму, її сестра уважно роздивилась і тіло, і все що було навколо… трава не була прим’ята, немов нікого не було поруч, а Маргрет кинули сюди з висоти… і ця квітка… і дивні плями на шиї та відкритих низьким декольте грудях – фіалкові, схожі на відбитки чиїхось пальців. Губи – знекровлені та покусані, на щоці та руках – подряпини та синці, плаття теж подерте, по низу синього оксамиту – багнюка та сліди від трави, немов відьма довго блукала не то болотом, не то лісовою гущавиною… а потім від когось відбивалась, можливо – її били чи… чи знущались?..

Від цієї думки кров заграла в Елінор, стало спекотно… лють піднялась штормовою хвилею в серці… І вона відчула, як її сила, її магія, починає шукати вихід…

Наказати.

Знайти винного.

Відплатити. Вирвати серце з його грудей – так само, як зробив він з юною чаклункою.

Помста – це все, що хвилювало спадкоємицю роду Арден, коли вона сиділа біля мертвої сестри та ледве стримувала злі сльози. Здавалось, ще мить – і силу вона не втримає, вийде вона ураганним вітром, знищить все – і цей пагорб, і ліс неподалік… і ворота, що ведуть до фейрі. І людей, що стовбичили позаду…

Фейрі… Страшні та лякаючи істоти, з якими люди ніколи не жили мирно. Тридцять років тому скінчилась кровопролитна та жаска війна, в якій загинули як люди кращих магічних родів, так і ці, гостровухі. Темні чаклуні фейрі були кровожерливі та злі. А ще – хитрі немов лиси. Перемогти їх люди ніколи б не змогли… І король Дагоберто, що сидів тоді на троні, пішов на принизливий та хиткий мир. Але він вирішив, що спокійне життя людей в їх королівстві на півночі Енголенду, де проходить кордон з Дивокраєм, важливіше примарної перемоги. Якої може не бути. І скоріше всього – і не було би ніколи.

Невже це дійсно фейрі? Елінор зціпила зуби, дивлячись на туман, в якому ховалась камінна арка, перевита червоними квітами – одна з яких криваво світилась у траві біля мертвої Маргрет. Це знак? Чи випадковість? Адже юна відьма могла повертатись від чарівних воріт, а квітку зірвати заради зілля. Всі знали, що вони дарують красу та натхнення.

Евелін торкнулась квітки, і та осипалась попелом, спалюючи трави. Відьма ледь не заверещала від болю, який охопив її руку, здалось, ніби вона встромила її в крижану річку посеред зими… А ще огидніше було те, що ненароком вона знищила доказ, можливо, дуже важливий для справи! І що казати констеблям, коли вони нарешті доберуться сюди з міста?..

Хтось підхопив її, коли вона почала падати спиною на траву, хтось щось кричав, метушився… Але Елінор бачила тільки скляні неживі очі сестри та в тумані, що ховав арку фейрі, - величезну крилату тінь.

Біль став нестерпним. Невидимі голки кололи руку, на очі впала кривава пелена – і Елінор втратила свідомість.