Епілог

Незнайомець повільно простягнув мені руку, запрошуючи ступити за ним. Чорна шкіряна рукавичка застигла в повітрі, а довгі пальці ледь помітно зігнулися, ніби він боявся злякати мене бодай найменшим рухом. Чоловік чекав. Чекав, коли я сама зроблю цей вибір.

Та в мене більше не залишилося сил опиратися.

Навіть якби я розвернулася й кинулася назад, у порожнечу спальні, це нічого б не змінило. Усе, що відбувалося, було неминучим. Як падіння останньої піщинки в перевернутому годиннику.

Я повільно підняла руку й вклала свою долоню в його. А тоді ступила вперед, переступаючи поріг життя, яке ще мить тому вважала єдиним можливим.

Морок миттєво поглинув нас, поглинувши вітло, звуки й саме відчуття простору. На кілька секунд я осліпла, втратила здатність розрізняти бодай щось навколо. Залишився лише дотик його рук, такий незбагненно знайомий.

А потім темрява почала відступати, розсіюючись, наче дим над згаслим вогнищем і я розплющила очі.

Ми стояли посеред величезної зали старовинного кам’яного маєтку. Високі склепіння губилися в напівтемряві, а холодні стіни, здавалося, зберігали в собі відлуння чужих голосів, давно забутих молитов і чиїхось давніх страждань.

Я опустила погляд і завмерла.

Замість джинсів і светра на мені знову була весільна сукня. Важка, оздоблена тонким мереживом, із високим коміром і довгою фатою, що спадала за спину. Та сама сукня, у якій щоночі я тікала від незнайомця нескінченними кам’яними коридорами. Сукня з моїх найстрашніших снів.

— Як же довго я чекав на цю мить… — пролунав його голос.

Чоловік наблизився, повільно переставляючи тростину. У його інтонаціях було стільки стриманого болю, що в мене перехопило подих.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я скучив за тобою, Адалін. Як рахував кожен день, кожну годину цих нескінченних років. Як чекав, коли ти знову повернешся до мене…

— Я… я нічого не розумію, — прошепотіла я, безпорадно піднімаючи тремтячі руки. — Хто ти? Що це за місце? Чому ти переслідуєш мене?

Чоловік не відповів. Лише зробив пів кроку й повільно підніс руку в чорній рукавичці до мого обличчя. Його довгі пальці ледь відчутно торкнулися моєї скроні.

Мене ніби вирвали з власного тіла й жбурнули крізь час, назад, у століття, яких я ніколи не знала. Свідомість розлетілася на тисячі уламків, і кожен із них перетворився на окремий спогад із власними барвами, звуками, запахами й почуттями.

Я побачила себе.

Молоду дівчину в пишній сукні з тугим корсетом. Вона бігла зеленими алеями розкішного родинного саду, а поруч із нею крокував високий, вродливий чоловік із тростиною. Його обличчя ще не було таким блідим, як зараз, а на губах жевріла посмішка. 

Вони тихо розмовляли про щось своє, недоступне решті світу. Іноді їхні погляди зустрічалися, а коли поблизу не було слуг і садівників, чоловік обережно торкався її пальців. Тоді дівчина сором’язливо посміхалася й опускала очі, приховуючи щастя, яке не могла втримати навіть за найсуворішими правилами пристойності.

Я відчувала її радість, трепет і кохання. Бо то була я. Лише в іншому житті.

Картина змінилася.

Заграла гучна музика, у позолочених свічниках спалахнули сотні свічок, а розкішна бальна зала наповнилася шурхотом шовку, дзенькотом кришталю й тихим гомоном гостей.

Чоловік кружляв мене у вальсі, тримаючи за талію, і весь світ довкола зникав щоразу, коли наші погляди зустрічалися. У ту мить не існувало ані правил, ані заборон, ані чужих очей. Лише ми двоє і почуття, яке було сильнішим за будь-які обіцянки, дані іншим.

Та над нами вже згущувалася темрява.

На балконі стояв мій батько. Його обличчя спотворювала лють, а пальці судомно стискали поруччя. Він бачив те, що ми так відчайдушно намагалися приховати, і не збирався цього терпіти.

Для своєї доньки він мав зовсім іншу долю. Не простого графа, хай навіть шляхетного й заможного, а впливового герцога, шлюб із яким допоміг би зміцнити становище родини. Моє кохання не мало для нього жодного значення. Я була лише розмінною монетою в його великій грі.

Я бачила, як потайки від усіх, заливаючись слізьми, писала листи у своїй спальні. Як передавала їх довіреній покоївці, благаючи зберігати таємницю. Як чекала на відповіді, притискаючи до грудей кожен аркуш, немов він міг замінити мені обійми коханого.

А мій граф писав у відповідь.

Його слова були сповнені пристрасті, відчаю й обіцянок. Ми зізнавалися одне одному в коханні, якому не залишили місця в цьому жорстокому світі. Ми будували плани, мріяли про свободу й вірили, що зможемо втекти від усього, що нас розділяло.

Я була готова залишити позаду титул, багатство, родину – усе, що інші вважали найвищим благом. Аби тільки бути з ним.

Та ми не встигли.

Батько дізнався про листування. Розлючений, він наказав замкнути мене в маєтку й виставити біля дверей варту. Весілля з герцогом призначили негайно, наче поспіх міг знищити саме почуття, яке він так ненавидів.

До моєї спальні принесли найрозкішнішу весільну сукню, яку тільки могли створити тогочасні майстрині. Дороге мереживо, важкий шовк, високий комір, довга фата…