Розділ 8

Остання доба пішла…

Я більше не плакала. Сльози скінчилися ще вчора на підлозі вітальні, залишивши після себе лише порожнечу і дивну зібраність. Перед моїми очима постійно стояв той чорний пісочний годинник із мого сну. Я бачила, як невідворотно падають поодинокі піщинки у нижню колбу, відраховуючи останні хвилини мого звичайного життя.

Я не знала, що саме має трапитися цієї ночі. Чи я просто засну й не прокинуся, чи за мною прийдуть, чи світ довкола мене зламається. Але я готувалася до всього.

Вранці я міцно обійняла батьків. Вони намагалися щось говорити, переконувати мене, що все буде добре, але я просто мовчки притискалася до них, запам'ятовуючи запах маминих парфумів і тепло батьківських рук. Вони дивилися на мене так, ніби вже ховали, і я не стала переконувати їх у зворотному.

Протягом дня я обдзвонила всіх своїх близьких друзів. Я розмовляла з ними спокійним голосом, спираючись на те, що просто скучила. Я казала кожному з них, як сильно їх люблю і як багато вони для мене означають. Вони сміялися у слухавку, ділилися своїми буденними новинами, планували якісь зустрічі на вихідні, а я просто слухала їхні голоси і прощалася.

В обід я вийшла з дому. Батьки цього разу навіть не намагалися мене зупинити, вони бачили в моїх очах непохитну рішучість.

Я викликала таксі й просто проїхалася своїми улюбленими місцями міста. Вузькі вулички, де я любила гуляти восени, невеличка кав'ярня на розі, де завжди пахло корицею й меленою кавою, старий парк із високими деревами, де я читала книжки в студентські роки. Я виходила з машини, довго стояла на знайомих перехрестях, вдихала вологе прохолодне повітря й розглядала перехожих.

Бо була повністю, на сто відсотків впевнена: до свого колишнього життя я більше не повернуся. Моя стара реальність закінчувалася сьогодні опівночі.

Тому я вбирала це місто в себе, намагаючись запам'ятати його в найменших дрібницях: шелест сухого листя під ногами, відблиски вечірніх ліхтарів у калюжах, гудок далекого потяга, запах міського пилу й дощу. Я складала ці спогади у своїй голові, наче речі у валізу перед далекою і незворотною дорогою.

Коли сонце почало сідати за горизонт, забарвлюючи небо у багряний колір, я повернулася додому.

У будинку панувала напівтемрява. Батьки сиділи на кухні. Я підійшла до них, поклала руки їм на плечі, а потім піднялася до своєї спальні.

Я зачинила двері. До мого двадцятип'ятиріччя залишалися лічені години. Морально я була готова до ночі, яка мала змінити все...

***

23:59

Я сиділа на краю ліжка у своїй кімнаті. Навіть не стала роздягатися, не лягала під ковдру і не вимикала світло. На мені були ті самі джинси та светр, у яких я сьогодні востаннє гуляла містом. Я роздивлялася поріз на руці і час від часу натискала на нього, щоб відчути, що ще жива. 

О шостій вечора я чекала паніки. О дев'ятій сліз. Але зараз, коли до мого двадцятип'ятиріччя залишалися секунди, всередині панувала абсолютна порожнеча. Доля, про яку стільки років торочили батьки, нарешті підійшла впритул.

Клац…стрілка на годиннику завмерла. 

00:00

У ту ж саму секунду лампочка під стелею спалахнула яскравим білим світлом, тріснула й згасла. Кімнату занурило в суцільну пітьму.

Я не встигла навіть вскрикнути, як повітря в спальні раптово втратило тепло. Воно стало вогким, важким і прохолодним, точно таким, як у тому підземеллі з моїх снів. Двері кімнати повільно, з рипом відчинилися самі собою.

Але за ними не було нашого світлого коридору. За ними не було передпокою чи батьківської спальні. За порогом тягнулася нескінченна кам'яна стіна, освітлена тьмяним вогнем рідких факелів.

З глибини цієї темряви пролунав звук. Важкий удар об камінь.

Стук…

Я повільно підхопилася з ліжка. Серце зробило один потужний удар і завмерло.

Крок… Стук... Крок…

З темряви тунелю просто через поріг моєї спальні ступила постать. Незнайомець більше не був фантомом із моїх снів, не був відбитком у розбитому дзеркалі чи маренням виснаженого мозку. Чоловік у чорному костюмі стояв переді мною в реальності. Його висока постать перекривала весь дверний отвір, а пальці з перснями міцно стискали срібний набалдашник тростини.

Цього разу його обличчя більше не розмивалося. Я бачила його чітко: високі вилиці, бліда шкіра, глибокі зморшки біля вуст і темні, пронизливі очі, які дивилися прямо на мене з віковою тугою й тріумфом.

— Час вийшов, Адалін, — його голос прокотився кімнатою, розганяючи залишки мого минулого життя. — Останні піщинки впали.

Я зробила один глибокий вдих, востаннє відчувши запах рідного дому…