Розділ 7

Ніч невблаганно наближалася, а разом із нею і нові кошмари. Я відчувала це кожною клітиною свого виснаженого тіла. Це була моя остання ніч перед двадцятип'ятиріччям. Далі – межа, після якої всі жінки з мого роду просто зникали безвісти.

Мати зайшла до моєї спальні, коли за вікном остаточно стемніло. Вона довго стояла в дверях, переминаючись з ноги на ногу, а потім тихо мовила:

— Адалін… Дозволь мені залишитися з тобою цієї ночі. Будь ласка, я просто ляжу поруч.

У її очах було таке відчайдушне благання, ніби вона справді вірила, що зможе вберегти мене, що її присутність завадить комусь або чомусь доступ до мене. Раніше я б стала сперечатися, кричати про безглуздість гіперопіки, але зараз у мене більше не було сил противитися.

— Добре, мамо. Якщо тобі стане легше, то лягай, — тихо відповіла я.

Мама лягла з краю, обережно притулившись до мене і міцно стиснувши мою неушкоджену руку. Я заплющила очі. Не знаю, скільки часу минуло: п'ять хвилин чи кілька годин. Мене знову вихопило з реальності й кинуло в туман кошмару.

Цього разу я нікуди не бігла. Тут не було мокрих тунелів і факелів. Я опинилася у великій спальні. Кімната була виконана в глибоких, майже чорних тонах. Важкі оксамитові штори на вікнах повністю перекривали будь-яке світло ззовні. Єдиним джерелом освітлення слугували поодинокі свічки, які тьмяно блимали на високих бронзових підставках. Посеред спальні стояло величезне ліжко з темного різьбленого дерева під важким балдахіном.

Від цієї кімнати віяло моторошним холодом. Я стояла посеред спальні, але чітко знала: я тут не одна. Я відчувала його присутність шкірою, потилицею, кожним прискореним ударом серця.

— Вийди! — закричала я в темноту. — Покажися негайно!

Через мить з мороку в кутку кімнати спочатку з'явилася темна тростина зі срібним набалдашником. Потім ступив і сам чоловік у чорному костюмі.

У своїй вільній руці він тримав одну троянду. Її пелюстки мали точно такий самий темно-червоний відтінок, як і кров, що сьогодні текла з моєї порізаної долоні.

— Мені прикро, що ти сьогодні поранилася, Адалін, — сказав він. 

Від несподіванки я мимоволі стиснула поранену долоню в кулак. Гострий, протвережуючий біль спалахнув у порізі під бинтом, нагадуючи, що все це – не просто фантазія.

— Навіщо ти стежиш за мною?! — викрикнула я, роблячи крок назад. — Чому ти не даєш мені спокійно жити? Що тобі від мене потрібно?

Чоловік мовчав. Він повільно ступив до мене і просто простягнув троянду вперед.

— Не хотів тебе налякати, — мовив він спокійно.

— Я не візьму це! — відрізала я, дивившись на квітку у його руках. — Відповідай на мої запитання! Хто ти такий?

Чоловік повільно повернув голову вбік.

— У нас залишилося двадцять чотири години, — проговорив він, вказуючи поглядом на великий дубовий комод біля стіни. 

Там стояв чорний пісочний годинник. Всередині скляної колби темний пісок майже повністю пересипався донизу. Верхня частина практично була порожньою, а внизу зібралася велика гірка, до якої згори повільно падали поодинокі піщинки.

— Коли впаде остання піщинка, ми возз'єднаємося, — сказав чоловік. — І тоді ти отримаєш відповіді на всі свої запитання.

— Ти лякаєш мене, — мій голос здригнувся, згасаючи до шепоту. — Припини це…

Чоловік лише мовчки опустив голову. Проте його рука з червоною трояндою так і залишилася висіти у повітрі між нами. Квітка завмерла за кілька сантиметрів від моїх грудей.

Я дивилася на його руку, на темне стебло троянди. Мене тіпало від жаху, але якась невидима сила, непереборний імпульс змусив мене витягнути свою неушкоджену руку вперед. Я повільно простягнула пальці до квітки.

Як тільки мої подушечки на одну коротку мить торкнулися його пальців біля стебла троянди, кімната розпалася на частини. Я різко розплющила очі й вискочила з кошмару, жадібно ковтнувши повітря.

Я лежала у своєму ліжку. Кімната була залита ранковим світлом. Поруч зі мною підхопилася занепокоєна мати. Вона тримала мене за плечі, її обличчя було блідим від безсонної ночі, а в очах застигло запитання.

— Адалін! Що з тобою? Ти знову кричала уві сні, — перелякано шепотіла вона, заглядаючи мені в очі.

Я дивилася на неї, не кліпаючи, і відчувала, як пульсує моя порізана долоня під закривавленим бинтом. В моїй голові лунав лише його голос.

— Як тільки впаде остання піщинка… — повільно, слово за словом повторила я слова чоловіка з кошмару, дивившись прямо перед собою, — ми возз'єднаємося.