Розділ 6

Вперше у своєму житті я відчула таку емоцію, яку навіть словами не знаю як описати. Серце вилітало з грудей, боляче б'ючись об ребра. “Проти того, що стоїть за її спиною, я безсилий”. Ці слова старого лунали в моїх вухах знову й знову, наче платівка, яка заїла.

Батьки застигли в передпокої, боячись поворухнутись чи мовити бодай слово. Вони дивилися на мене, як на привида. Я більше не могла витримувати їхніх поглядів. Мені потрібна була дія, будь-яка робота для рук, аби тільки не збожеволіти від цієї гнітючої тиші.

Я повернулася до вітальні й опустилася на коліна біля розбитого дзеркала.

— Адалін, зачекай, я принесу щітку… — тремтячим голосом мовила мати з передпокою.

— Не треба, — відрізала я.

Мої пальці дрібно тремтіли, коли я почала збирати гострі уламки скла просто з паркету. Я складала їх у невеличку купу, намагаючись не думати ні про що. Простягнула руку до найбільшого уламка, що лежав біля підніжжя шафи. Це був клиноподібний шматок скла завдовжки з долоню. Я підняла його за краї.

І в цю мить мої очі мимоволі зупинилися на його дзеркальній поверхні, де я чітко побачила силует.

Незнайомець зі снів стояв прямо за мною. Чорний строгий костюм, темне дерево тростини, на яку спиралися пальці з масивними перснями, і цей важкий погляд... Уламок відбивав його так виразно, ніби чоловік з моїх снів фізично стояв за моєю спиною й торкався потилиці своїм диханням.

Від несподіванки й паніки я скрикнула і з усієї сили стиснула уламок у кулаку. Гострий край скла миттєво впився у долоню. Біль спалахнув різко, і по прозорій поверхні уламка цівкою потекла яскраво-червона кров. Вона швидко зафарбувала скло, перекриваючи відбиток, крапала на мої коліна та паркет.

— Чорт! — викрикнула я і відкинула уламок від себе.

Він із дзвоном впав на підлогу, розбившись на дрібні уламки. Я різко обернулася назад, готовлячись побачити його, викричати йому в обличчя весь свій страх. Але за моєю спиною нікого не було…

Лише порожній куток вітальної, де тихо цокав годинник, та мати, яка злякано прикрила рот долонею, стоячи у дверях. Нікого. Жодної душі.

Я притягнула поранену руку до грудей, міцно притискаючи долоню пальцями іншої руки. Кров гарячими струмками текла по зап'ястку, просочуючись крізь пальці й бруднячи кофту.

Це була лише моя уява. Мої виснажені нерви. Мій власний страх, який тепер малював фантоми прямо серед білого дня. Я просто божеволіла. Суцільна істерика й психоз.

Я сиділа на мокрому від крові паркеті серед гострих уламків дзеркала, притискаючи до себе закривавлену руку. З грудей вирвався важкий, рваний всхлип. А за ним інший…

Відчай, який накопичувався в мені роками, який я приховувала за роздратуванням, гнівом і удаваним скепсисом, нарешті прорвав греблю. Я закрила обличчя неушкодженою долонею і вперше за всі ці роки голосно, безпорадно заплакала.

Батьки кинулися до мене, щось перелякано белькочучи й намагаючись перемотати поранену долоню. Але їхні голоси лунали мов крізь товщу води. Я дивилася на червону пляму на паркеті й виразно розуміла: часу більше немає.