Розділ 5

Весь ранок у моїй голові крутилася лише одна фраза: “Ми от-от возз'єднаємося”.

Ці слова закарбувалися в свідомість, залишаючи після себе відчутний страх. Таких снів раніше не було. Це вже не нагадувало простий нічний кошмар чи звичайний сонний параліч. Це відчувалося як реальний діалог. Я знову не пам'ятала його обличчя, варто було мені прокинутися, як риси розмилися й зникли, залишивши лише силует. Але цього разу я відчувала його присутність майже фізично.

Шкіра на потилиці свербіла. Мені здавалося, що незнайомець стоїть десь за моєю спиною, трохи осторонь, і просто спостерігає.

Я з острахом підходила до кожного дзеркала в будинку. Зупинялася на відстані двох кроків, вичікувала кілька секунд і лише потім піднімала очі на своє відображення, благаючи Бога не побачити у склі чорного костюма й важкої тростини. Дзеркала відповідали порожнечею, але це не заспокоювало. Впевненість у тому, що відбувається щось незворотне, лише зростала.

Об одинадцятій ранку я спустилася у вітальню. Батьки сиділи на дивані в повній тиші. Вони виглядали виснаженими й постарілими на кілька років.

— Я готова, — мовила я, зупинившись у дверному отворі.

Мати здригнулася й підняла на мене очі. Батько повільно зняв окуляри.

— До чого готова, Адалін? — тихо спитав він.

— На зустріч із вашим шаманом, знахарем чи як ви його там називаєте, — мій голос прозвучав змучено, без найменшої іронії чи гніву, якими я кидалася вчора. — Нехай приходить.

Батьки не поставили жодного запитання. Мати лише мовчки кивнула, а тато одразу схопив телефон, щоб зробити дзвінок.

Шаман приїхав о шостій вечора, коли над містом уже залягали сутінки.

Чесно кажучи, я очікувала побачити якесь диво в пір'ї. У моїй уяві це мав бути театральний шарлатан у химерному балахоні, із амулетами з кісток, трав'яними мішечками та іншою бутафорією для залякування вразливих людей. Але людина, яка ступила через наш поріг, нічим не нагадувала мої фантазії.

Це був високий, сивий чоловік у елегантному темному костюмі. У руках він тримав лише шкіряний портфель. Жодних дивних пахощів, жодних кольорових стрічок чи амулетів. Його вираз обличчя був спокійним і зосередженим.

— Доброго вечора, — мовив він низьким голосом. Потім повернувся до моїх батьків: — Залиште нас. Нам потрібна повна тиша.

Батьки послухалися й вийшли, щільно зачинивши за собою масивні двері вітальні.

Старий повільно підійшов до столу, поклав портфель і сів у крісло навпроти мене. Він деякий час уважно вдивлявся в моє обличчя, ніби щось хотів у ньому розгледіти.

— Простягни мені свої руки, Адалін, — тихо мовив він. — І заплющ очі. Що б ти не відчула, не розплющуй їх, поки я не скажу.

Я випрямила спину й повільно поклала руки на стіл долонями догори. Пальці тремтіли. Чоловік торкнувся моїх рук. Я заплющила очі.

Навколо запанувала тиша, а потім старий почав говорити. Його голос змінився. Він говорив тихо, майже пошепки, але звуки були дивними. Це була мова, якої я ніколи раніше не чула. Я не розуміла жодного слова, але від цього шепоту моє тіло покрилося гусячою шкірою.

Повітря в кімнаті раптово почало холоднішати. Я відчувала, як температура навколо падає з кожною секундою. Пальці старого на моїх зап'ястях стискалися все сильніше, до болю, а його шепіт ставав швидшим, квапливішим, ніби він кудись поспішав або намагався щось прогнати.

Мені стало моторошно. Серце калатало десь у горлі, і я вже хотіла висмикнути руки, як раптом кімнату наповнив звук битого скла. Я здригнулася і розплющила очі.

Велике настінне дзеркало в масивній рамі, що висіло біля шафи, пішло глибокою павутиною тріщин, і важкі, гострі уламки скла упали на паркет. Але лякало не дзеркало.

Старий відсахнувся від мене так різко, що його крісло з гучним гуркотом перекинулося назад. Він ледве втримався на ногах, спираючись спиною на край столу. Його обличчя, яке до цього випромінювало спокій, стало смертельно блідим. Руки тремтіли, а дихання стало переривчастим.

Шаман дивився не на мене… Він дивився кудись мені за спину, витріщивши очі від тваринного жаху.

— В чому справа? — заговорити далося мені з великим зусиллям. — Що сталося?

Чоловік навіть не глянув у мій бік. Він не мовив ані слова. Тремтячими пальцями він схопив свій шкіряний портфель зі столу, навіть не підіймаючи впале крісло, і розвернувся до виходу.

Шаман майнув до дверей, майже біжачи.

— Зачекайте! — закричала я, підхоплюючись з місця.

Двері вітальні розкрилися. На порозі одразу з'явилися батьки, стурбовані звуком битого скла.

— Що сталося? — вигукнув батько, перегороджуючи старому шлях у передпокої. — Пане, у чому справа? Ви закінчили?

Мати підбігла до нього, схопивши за рукав:

— Будь ласка, скажіть щось! Що ви побачили?

Старий висмикнув свій рукав з її пальців. Він навіть не подивився на них. Його погляд був диким, він перестрашено хитав головою, дрібно й часто, ніби намагаючись витрусити зі скроней те, що щойно відчув.