Розділ 4

Свічки між нами тріщали, розливаючи по важкій дубовій стільниці тьмяне світло. Я сиділа зчепивши пальці в замок на колінах, але це була лише видимість спокою. Тіло стягував страх. Липкий, задушливий, він впивався в кожну клітину. Сукня, здавалося, важила цілу тонну, а мереживо на шиї відчувалося зашморгом, який помалу затягувався.

Чоловік навпроти не поспішав. Він повільно перевів погляд з моїх тремтячих пальців на обличчя. 

— Не бійся мене, Адалін, — його голос прозвучав м'яко, але від цієї м'якості по спині пробіг черговий мороз. — Я не скривджу тебе. Тобі нема чого мене лякатися. Ми ж з тобою вже зустрічалися.

— Зустрічалися? — я примусила себе вимовити це слово, хоч горло пересохло. — Появу в моїх нічних кошмарах ти називаєш зустріччю? Появу кожного бісового разу, коли я заплющую очі? Появу протягом усього мого життя?

— Ти називаєш це кошмаром лише тому, що не пам'ятаєш, — тихо мовив незнайомець, перебираючи пальцями по срібному набалдашнику тростини. — Пам'ять – це крихке скло, Адалін. Вона розбивається при кожному переході, але скоро уламки знову складуться в єдине ціле. Зовсім скоро ти все дізнаєшся. Всі відповіді на свої запитання.

— Як скоро? — я подалася трохи вперед, відчуваючи, як від напруги зводить вилиці. — Говори прямо. Без цих своїх загадок. Як скоро?

Чоловік повільно нахилив голову набік. У темряві за його спиною, здавалося, поворухнулися тіні.

— До дня твоєї появи на цей світ залишилося два дні, — промовив він майже пошепки. — Лише два дні. Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав на цей момент. Я не можу дочекатися нашої справжньої зустрічі.

Серце боляче вдарило в ребра і, здається, зупинилося. Справжньої зустрічі? В реальності?

— Навіщо я тут? — я опустила погляд на свій одяг і провела тремтячою долонею по важкій тканинній спідниці. — Чому я у весільній сукні? Що це означає?

Він не відповів. Лише дивився на мене важким  поглядом, у якому зчитувалося тільки одне: усе вже давно вирішено без моєї участі. 

— Дай мені відповідь! — голос зірвався на хрип. — Ти зібрався мене вбити? Це те, що сталося з іншими? Ти вб'єш мене у мій день народження?

Знову тиша. Лише тріск вогню й ритмічне цокання годинника, десь у глибині мого власного мозку. Незнайомець не ворухнувся. Не примружився. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся.

Нерви остаточно здали. Я не витримала цієї важкої мовчанки.

Я різко підхопилася зі свого місця. Стілець зі скрипом відсунувся назад, з гучним стуком вдарившись об кам'яну підлогу. Я сперлася я обома руками на стіл, дивлячись через палаючі свічки прямо до нього.

— Не мовчи! — закричала я. — Припини грати зі мною в ці ігри! Я вимагаю відповідей. Хто ти такий і що тобі від мене потрібно?

Чоловік повільно підвівся. Він робив це без поспіху, спираючись на тростину. Навіть стоячи навпроти мого гніву, він здавався велетнем, що дивиться на дитину.

— Я не можу розповісти тобі все раніше часу, — проговорив незнайомець із жалем. — Закони цього світу непорушні. Але ти даремно шукаєш ворога там, де його немає. Ми от-от возз'єднаємося, Адалін. Коло майже замкнулося.

— Що означає “возз'єднаємося”? — викрикнула я, відчуваючи, як до горла підступає нудота від страху. — Що це значить? Говори нормально.

Незнайомець не відповів. Він лише підніс руку у шкіряній рукавичці до мого обличчя й повільно зробив крок до мене.

Я хотіла відсахнутися, хотіла розвернутися і бігти, але тіло перестало слухатися. Світло від свічок раптово спалахнуло надто яскраво. Полум'я розлилося по столу, по стінах, по його обличчю.

Все навколо почало вкриватися сліпучою білизною. Коридор, стіл, чоловік у чорному костюмі, його тростина – усе це розчинялося у щільному, білому тумані. Повітря зникло, а за ним зник і звук мого власного голосу.

Я вирвалася з цього сну з глибоко вдихаючи повітря. Очі розплющилися, але я кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. Я лежала на своєму ліжку, згорнувшись калачиком. Нічна сорочка була липкою від поту, а пальці міцно впивалися у ковдру.

Прямо перед моїми очима у темноті кімнати світився екран ноутбука.

По ньому повільно, знизу вгору, йшли білі літери на чорному тлі. Титри... Серіал, який я ввімкнула, щоб обманути мозок і не заснути до ранку, уже закінчився. Я відрубалася, заснула прямо посеред серії, і мозок, незважаючи на всі мої статті про сонний параліч та намагання зламати графік, знову затягнув мене в те саме підземелля.

На моніторі грала якась весела фінальна музика, але в моїх вухах усе ще звучав спокійний голос:

“Ми от-от возз'єднаємося, Адалін”.

Я сіла на ліжку, важко дихаючи, і вдихнула прохолодне повітря спальні. Годинник на стіні показував п'яту ранку. До мого двадцятип'ятиріччя залишалося лише сорок вісім годин…