Розділ 3

Після того випадкового провулка і дзеркала я остаточно втратила спокій. Напруга в будинку досягла піку, але з батьками я більше не вимовила жодного слова. Я ігнорувала будь-які їхні спроби заговорити, зачинилася у своїй кімнаті й не виходила навіть на вечерю.

Коли стемніло, я вмостилася на ліжку з ноутбуком. Пальці механічно вбивали в пошуковий рядок одні й ті самі запити: сонний параліч, хронічні кошмари, зорові галюцинації від виснаження, галюцинації на тлі стресу.

Я відкривала статтю за статтею і жадібно вчитувалася в медичні терміни. Мені потрібне було наукове пояснення. Я шукала будь-які докази того, що моє тіло просто дає збій через багаторічний психологічний тиск батьків. Статті стверджували, що мозок здатний створювати надзвичайно чіткі фантоми, якщо людина тривалий час перебуває в стані тривоги. Сонний параліч, нестача фази глибокого сну, самонавіювання – усе це складалося в логічний ланцюжок. Мені стало трохи легше. Мозок просто грає зі мною в дзеркалі через виснаження.

Лягати спати цієї ночі я відмовилася.

Я вирішила повністю зламати цей сценарій. Якщо кошмар приходить уночі, то я просто не дам йому шансу. Я обману свій мозок, свій біологічний годинник, обману сама себе. Просиджу до світанку, а засну вже вдень, коли прокинеться місто і сонце залиє кімнату.

Я ввімкнула якийсь легкий, дурнуватий комедійний серіал. На екрані миготіли яскраві барви, персонажі голосно сміялися з якихось безглуздих жартів. Звук я зробила гучнішим, щоб заглушити будь-які звуки в будинку.

Минула година. Потім друга. Очі пекло від втоми, повіки ставали важкими, але я змушувала себе дивитися на екран, періодично кліпаючи й розтираючи обличчя долонями. Серіал ішов серія за серією. А потім усе миттєво зникло…

Я навіть не помітила, як заплющила очі. Не було жодного плавного переходу. Сміх із динаміків просто обірвався, і я знову опинилася там.

Той самий тунель. Холодні кам’яні стіни, темрява і тіні від поодиноких факелів. Я знову була вбрана у важку, довгу білу сукню, а за спиною тягнулася мереживна фата.

Але цього разу все було інакше.

Якщо раніше попереду була лише суцільна темінь, то зараз у кінці коридору я чітко бачила світло. Воно було м'яким, жовтуватим і вабило до себе.

Я побігла, на ходу озираючись назад, готуючись побачити його, але за моєю спиною нікого не було. Коридор позаду залишався порожнім. Жодного стукоту, жодних кроків, жодного відчуття сторонньої присутності. Я бігла одна.

Світло попереду ставало все ближчим. Коридор закінчився, і я вискочила з вузького тунелю.

Я опинилася у величезній залі з високим кам'яним склепінням. Тут панувала напівтемрява. Єдиним джерелом світла був великий дубовий стіл у центрі приміщення, на якому стояли масивні бронзові свічники. Вогонь десятків свічок тріщав, відкидаючи довгі тіні на стіни.

Стіл був накритий на дві персони. Порцелянові тарілки, кришталеві келихи, важкі прибори. Одне крісло з високою різьбленою спинкою було порожнім, а навпроти нього стояло таке ж друге.

Я зупинилася посеред зали, важко дихаючи. Прикраса, що тримала фату, тиснула на потилицю, мереживо на рукавах дряпало зап'ястя. Я озирнулася довкола. Навколо столу панувала непроглядна темрява. Там, де закінчувалося світло свічок, починалася порожнеча.

— Вийди! — закричала я в цю темінь. Голос луною вдарив у високу стелю й повернувся назад. — Вийди і покажися, я відчуваю, що ти тут.

Спочатку була тиша, в якій чути було тільки те, як стукає моє власне серце. Пульс відбивав секунди у скронях. А потім до цього ритму додався інший звук. Глухий, важкий удар об камінь… Я завмерла, не сміючи навіть вдихнути.

Стук… Крок... Стук... Крок…

З темряви, прямо на межу світла від свічок, спочатку повільно висунулася тростина. Темне дерево зі срібним набалдашником. За нею ступила нога в чорному черевику.

Чоловік зробив ще один крок і вийшов на світло. На ньому був чорний костюм, який ідеально сидів по фігурі. Він зупинився біля накритого столу, легким рухом поклав долоню на набалдашник тростини і повільно підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

— Хто ти такий? — мій голос прозвучав тихіше, ніж я планувала. — Чому ти переслідуєш мене? Чому являєшся в моїх снах?

Чоловік не відповів одразу. Він лише повільно оглянув мене з ніг до голови, ніби переконувався, що я справді стою перед ним у цій весільній сукні. 

Незнайомець повільно перевів погляд від мого обличчя до порожнього крісла навпроти себе. Тоді, не мовивши жодного слова, підняв руку. Його пальці у тонкій шкіряній рукавичці зробили владний жест, вказавши мені на стілець. Це не було проханням. Це було запрошенням, яке не передбачало відмови.

Страх у моїх грудях посилився. Все моє тіло кричало: біжи. Кожен інстинкт, який змушував мене здригатися щоночі протягом усіх цих років, вимагав повернутися і кинутися назад у темний коридор. Навіть якщо цей тунель не мав кінця.

Але я втомилася бігати.

Я втомилася прокидатися в холодному поту, втомилася від батьківської параної, від дзеркал, від невпевненості та заспокійливих. Я зрозуміла: якщо я зараз повернуся і втечу, цей кошмар не закінчиться ніколи. Він повертатиметься щоночі, аж поки не поглине мене повністю. Якщо я хочу отримати хоч якісь відповіді, якщо хочу зрозуміти, що відбувається з моїм життям, я мушу зіграти за його правилами.