Розділ 2

Я йшла швидким кроком, майже бігла, аби тільки віддалитися від нашого будинку. Ноги самі несли мене вперед туманними ранковими вулицями. Злість усе ще палала в грудях, але помалу вона поступалася місцем звичному відчуттю задухи, яке супроводжувало мене все життя.

Вперше про цю родинну казку я почула, коли мені було п'ять років.

Я пам'ятаю той день дуже чітко. Мати сиділа на дивані, тримала мене за руки і дивилася на мене з якимось дивним страхом. Вона вишукувала в моєму дитячому обличчі якісь риси, розглядала моє волосся. Саме тоді батьки почали помічати, як сильно я стаю схожою на жінок з нашого роду. На тих самих зниклих жінок.

Тоді у нас було лише дві старі, пожовклі світлини сестри моєї прабабусі. Лише пізніше, коли мені виповнилося п'ятнадцять, батько дістав зі старої родинної скрині ще кілька портретів і знімків, про які раніше не згадували.

Я добре пам'ятаю той день у п'ятнадцять років. Вони розклали переді мною на столі ці світлини й портрети. Я дивилася на них і щиро не розуміла, чому батьки так тремтять. Мені здавалося, що вони вигадують. Ну так, кругле підборіддя, темне волосся, схожий розріз очей… Але ж усе це можна було списати на звичайне бажання побачити містику там, де її немає. У п'ятнадцять років я сміялася їм у очі й казала, що взагалі на них не схожа.

Але час минав. Я дорослішала. І з кожним роком, дивлячись у дзеркало вранці, я бачила, як моє обличчя остаточно втрачає підліткову припухлість і набуває саме тих рис. Ставала їхньою точною копією. Ті самі високі вилиці, той самий важкий погляд, той самий вигин брів.

Але навіть зараз я продовжувала стояти на своєму. Це просто гени! Я просто пішла в жінок по маминій лінії, от і все. У цьому немає жодної магії чи прокляття. Тисячі людей у світі схожі на своїх предків через кілька поколінь.

Проте мати вважала інакше. Вона свято вірила, що мене чекає їхня доля. І ця її віра перетворила моє дитинство на суцільний тотальний контроль. Будь-яка моя затримка зі школи на п'ять хвилин викликала в неї панічну істерику. Мама гіперопікала мене щодня, щогодини, ніби намагалася сховати від усього світу. Вона думала, що так захищає мене. Насправді ж вона просто душила мене цим страхом.

Навіть зараз, у двадцять чотири роки, за три дні до мого ювілею, вони намагаються замкнути мене в чотирьох стінах і натравити на мене якогось шамана. Це просто божевілля.

Я йшла все далі, абсолютно не замислюючись про маршрут. Вулиця ставала вужчою, старі будинки з ліпниною витісняли сучасні магазини. Я звернула в якийсь провулок, де раніше ніколи не бувала або просто не звертала уваги.

У цьому провулку панувала напівтемрява через високі крони дерев. Тут було тихо і прохолодно.

Мій крок сповільнився, коли я порівнялася з великою вітриною. Це був антикварний магазин. У вікні хаотично стояли старовинні годинники, бронзові свічники, якісь потемнілі книги у шкіряних палітурках та порцелянові ляльки із засклянілими очима.

Але мою увагу привернуло не це.

В глибині вітрини, прямо за склом, стояло величезне підлогове дзеркало. Його важка рама була покрита потемнілою позолотою із вирізаними дерев'яними візерунками. Воно стояло під таким кутом, що в ньому чітко відбивалася частина вулиці й я сама, у своїй куртці, з скуйовдженим волоссям і блідим обличчям.

Я зупинилася і поглянула на мить у своє відображення. І в цю ж мить моє серце зупинилося. Прямо за моєю спиною хтось стояв.

Високий чоловік у чорному костюмі. Його постать була нечіткою, але я одразу впізнала її. Він спирався обома руками на важку дерев'яну тростину зі срібними вставками. Він стояв буквально за пів кроку від мого плеча і дивився прямо мені в потилицю.

Шкіру на голові мов стягнуло від страху, а спині пробіг такий сильний холодок, що ноги вмить стали ватними.

Це був чоловік з моїх снів…

Я різко, з усього розмаху повернулася назад, готова закричати чи відштовхнути його від себе. Але за моєю спиною нікого не було.

Провулок був абсолютно порожнім. Ні звуку кроків, ні шелесту одягу, ні відлуння тростини по тротуару. Жодної душі. Легкий ранковий вітер лише гонив по асфальту сухий листок.

Я заніміла. На всю довгу вулицю я стояла абсолютно сама.

Повільно повернула голову назад до дзеркала. Моє відображення дивилося на мене широкими від жаху очима. Позаду мене в дзеркалі теж було порожньо, тільки сірий асфальт і стіна будинку навпроти.

Я стояла посеред вулиці, відчуваючи, як тремтять мої коліна, і вперше в житті не могла знайти цьому жодного логічного пояснення.