Розділ 1

Заснути цієї ночі я так і не змогла.

Кожні десять хвилин я повертала подушку прохолодною стороною, заплющувала очі, але під повіками одразу виринало одне й те саме. Обривки сну збиралися в чітку картинку. Біла сукня... Я нарешті згадала її деталі. Вона не була сучасною. Жоден магазин зараз таких не продає. Важка, щільна тканина, ручне мереживо на рукавах, високий комір, який стискав горло, і довга, незручна фата, що спадала важким шлейфом. Це було вбрання з минулого століття. А може, й давніше.

Я пролежала на спині до самого ранку, витріщаючись у стелю, поки за вікном сіре небо повільно не стало світло-блакитним. О восьмій ранку я зійшла на кухню. Батьки вже сиділи за столом. Тато гортав щось у телефоні, мама переставляла з місця на місце чашку з чаєм, до якого певно навіть не торкнулася. Вони обидва виглядали так, ніби теж не спали цю ніч. 

— Доброго ранку, — сказала я, підходячи до кавомашини.

Мати різко підняла голову. В її очах одразу спалахнула ця звична тривога, від якої мене останнім часом нудило.

— Адалін… Ти як? Як ти спала? — спитала вона, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Нормально, — збрехала я, натискаючи кнопку на кавоварці. Гучний звук меленого зерна трохи заглушив моє роздратування.

— Адалін, нам треба поговорити, — сказав батько, відклавши телефон. — Ти знаєш, який сьогодні день. До твого двадцятип'ятиріччя залишилося три дні.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Одноманітні розмови. Кожного дня... Батьки повторювали це як мантру.

— Я в курсі, тату. Я вмію користуватися календарем.

— Не огризайся, — суворо мовила мати. Вона підірвалася з крісла і підійшла до мене. — Це не жарти. З сьогоднішнього дня ти не виходиш із дому. Чуєш мене? Ніякої роботи, ніяких зустрічей з друзями, ніяких прогулянок. Ми з батьком також беремо відпустку. Ми будемо поруч цілодобово. Ми зачинимо всі двері й вікна...

Я повернулася до неї з чашкою кави в руках і не стримала істеричного сміху.

— Ви серйозно? Ви хочете посадити мене під домашній арешт на три дні? Ви взагалі чуєте, як це звучить збоку?

— Ми захищаємо тебе, Адалін! — голос матері здригнувся, вона майже перейшла на крик. — Ми не можемо ризикувати!

— І це ще не все, — перебив її батько і я побачила, як тремтять його пальці. — Сьогодні ввечері сюди приїде людина.

Я припідняла брову, роблячи ковток гіркої кави.

— Яка ще людина?

— Шаман. Ну, або знахар. Нам його порадили люди, які розуміються на таких речах. Він має провести ритуал. Очистити будинок і тебе. Вигнати нечисть, якщо вона є…

— Що? — я голосно засміялася, спираючись спиною на стільницю. Кава трохи хлюпнула на руку, але я навіть не звернула уваги. — Який до біса шаман? Ви що, взагалі глузд втратили? Яка нечисть, ви про що?

— Адалін, заспокойся і послухай нас! — вигукнула мати, схопивши мене за плечі. — Ми повинні передбачити все. Все до найменшої дрібниці. Ми не можемо просто сидіти і чекати, поки ти зникнеш, як сестра твоєї прабабусі. І як всі жінки до неї…

Я різко скинула її руки зі своїх плечей і стукнула чашкою об стіл, мало не розбивши її.

— Ті жінки не зникали через магію чи бісівщину! — закричала я, відчуваючи, як хвиля гніву підступає до горла. — Ви коли-небудь пробували включити мізки й подумати логічно? Вони могли просто втекти. Раніше жінок видавали заміж насильно, на них тиснули батьки, їхнє життя було пеклом. Вони втікали від вашого родинного тиску і міняли імена. Це просто збіг! Банальний, бісів збіг!

— Шість жінок в роді, однакові обличчя, один і той самий день, рівно у двадцять п'ять років – це, по-твоєму, збіг? — батько піднявся з-за столу. Його обличчя почервоніло. — Ти сама в це не віриш, Адалін? Ти брешеш самій собі, бо тобі страшно, як і нам.

— Не існує ніякого прокляття! Не існує! Ми живемо у двадцять першому столітті. Немає ніяких духів, немає проклять, немає шаманів. Є тільки ваша параноя, якою ви отруюєте мені життя з самого дитинства!

На кухні запанувала тиша. Мати дивилася на мене довгим, важким поглядом. У її очах не було гніву. Там був лише страх і якась жахлива впевненість, що наша родина проклята.

— Якщо прокляття не існує… — тихо, майже пошепки проговорила мати, — то як ти поясниш свої сни?

Я заніміла. Бо на це питання я відповідей не мала.

— Не вдавай, що ти не розумієш, про що я, — продовжила мати, роблячи крок до мене. — Я ж бачу тебе вранці. Я бачу твої синці під очима. Ти знову бігала уві сні цієї ночі, правда? Ти бігла від нього. Вони теж бачили цей сон, Адалін. Всі жінки нашого роду перед зникненням бачили той самий сон. Ти мені сама про нього розповідала, коли була маленькою. І він повертається щоночі. Вони тепер регулярні, чи не так?

Я стиснула зуби. Щелепи звело від напруги. Мене тіпало від гніву й від того, як влучно мама вдарила по моєму найвразливішому місцю.

— Мої сни – це наслідок того, що ви з дитинства вбивали мені в голову цю трикляту казку! — процідила я крізь зуби, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Ви самі розхитали мені психіку. Це невроз, звичайна психосоматика.