Епілог

Рейлі більше не існує.

Той вибух зніс магічні стіни, ринув прямо до Землі та винищив будь-яку магію на її територіях. Більше ніхто не викрадатиме людей і загалом їм дадуть спокій, оскільки було б непогано спочатку розібратися в проблемах власного світу. Тут достатньо міжусобиць, заздрощів та інших гріхів.

І віднині я та інші колишні маріонетки повноцінні істинні маги.

Цю історичну подію знаменували як «Розруху прокляття рейлі». Ха-ха. Асмодей вигадав? Ніби власноруч не віддавав нас у рабство. А може, сам монарх? Хотіла б я побачити цю королівську родину в її террському палаці.

Відповідальність за всі смерті (включно з Раміро) перекинуто на артефакторів. Я так і не зізналася кому-небудь в тому, що вбила того мага, однак, можливо, колись буду готова відкрити серце Люциліану, хоч і так зрозуміло, що він здогадується.

Тепер артефактори повинні нам чималу суму грошової підтримки. Та навряд чи якісь монетки зможуть повернути тих, хто вже мертвий. Все, що нам лишається, це провести їх в останній шлях.

З моменту битви минуло майже два тижні. Буря майже не торкнулася цивілізації, тож ми всі тимчасово мешкаємо в готелях та знімних квартирах. Здавалося, ніби торнадо врешті вляглося, як розпочалося інше: разом із прокляттям рейлі злетів магічний захист і тепер будь-хто міг розповісти будь-кому про те, що родичі рейлі більше не пам’ятають про їхнє існування.

Це було важко.

З одного пекла в інше, враховуючи те, що Асмодей наказав мені та кільком іншим надто розумним учням самостійно заспокоювати оскаженілих колишніх рейлі. От тоді я й зрозуміла, якою нестерпною була. Однак навіть зараз була готова налаштувати всіх проти Асмодея та забити його камінням. Ні! Краще короля! Він приїздив усього раз, щось переговорив, і я навіть не змогла розгледіти того чоловіка з дружиною та дітьми.

Ректор же тим часом ходив з палицею та шукав лікарів, які приводили магів у здоровий стан, і працівників, щоб відновити будівлі академії. Починалася нова історія Терри. Без рейлі. Без рабів.

Треба обрати нового ректора, і оскільки мені випала така честь заспокоювати собі подібних від почутої правди, то я сприйняла це як знак поваги та права на голос, тому не мовчала, коли ремонтували гуртожиток. У подібних кімнатах жити було неможливо. Краще піти працювати деінде й заробляти на нормальний будинок безпосередньо в Террі.

До підбору персоналу тепер ставляться особливо суворо.

Жителі могли лише радіти, що більшість історичних книжок в бібліотеці вціліла разом із батьком Люциліана. Багато чого вдалося врятувати та сховати.

Я відпускаю руку Люци, який вбраний у звичайний чорний костюм. На мені проста тутешня чорна сукня в підлогу з довгими пухкими рукавами та такі самі понурі підбори. Згори один з чорних піджаків, які, як і інше, взяла в місцевому ательє, вручивши картку постраждалого студента. Волосся просто заплетене в низький хвіст.

Люциліан змахує рукою і гілки враз починають тріскотіти. Маленькі іскорки розпалюють деревину в каміні. Нам не слід зволікати, бо дорога від цього будинку в центрі Терри, де поселили одразу шістьох студентів (Ру та Суджі також) задалеко від Академії стихійного знання.

Хлопець обережно стягає з пальця жовтогарячу каблучку, допоки я не перестаю перебирати материну брошку та фотографію з Polaroid.

— Готова? — питає він, а я можу відчути біль, що розкочується його шлунком. Очевидно, що Люци важко прощатися з цією річчю.

— Звісно, я готова, — фиркаю, а тоді нервово ковтаю слину. — На рахунок три.

Ми повинні зробити це, аби нарешті розірвати зв’язок з минулим, і сьогодні підхожий та похмурий осінній день. Рейлі, яких вже викрали до моменту Розрухи прокляття, не мають змоги повернутися додому (але, можливо, згодом вигадають безпечний спосіб?), однак принаймні ми врятували сотні й тисячі людей від подібної долі. А я ще пошукаю тріщини. Думаю, Хейгу сподобався б Париж.

— Один, — починає Люци.

— Два.

Ми одночасно кидаємо речі до тріскучого полум’я й затамовуємо подих.

Вдих… видих…

Все.

От тобі й на.

Вогонь палахкотить в моїх сірих очах. Ненавиджу цей бісовий колір, однак тепер я точно вільна. Маг повітря. Істинний маг. Ха-ха. Дінара Дільшат істинний маг повітря. Колір райдужок — невелика платня за свободу.

— Все?

— Все, — підтримую. — Ходімо?

Люциліан киває, проводжаючи тривожним поглядом останні залишки минулого життя. Перед тим, як піти, вимикаю настінний світильник. Електрики мало, лише в кількох будинках, однак вона є. Хоча б трішечки. Лише маги вогню можуть бачити у темряві, а іншим остогидли гасові лампи. Я окреслюю очима нашу з Люци спільну фотографію з балу, яку причепила до дзеркала на туалетному столику.

Дорога крізь понурий листопад довга та тиха. Водій також мовчазний, бо розуміє, куди саме ми прямуємо.

Я верчу в пальцях три червоні троянди, допоки голова Люци лежить на моєму плечі. Шипи чіпляються за шкіру пальців. Зілля залікували частину зовнішніх ран, але настав час зробити теж саме з внутрішніми.

По приїзду на ранкове кладовище, я помічаю сотні магів, вбраних у ніч. Вони кружляють поміж могил, тихо перемовляючись. Люци допомагає мені вийти, щоб я часом не втрапила в калюжу та не впала.