Розділ 46.2

Пхаю фотографію до кишені напівзгорілої спідниці, яка приховує ноги в крові й де досі лежить наша спільна світлина з балу.

З жахом дивлюся на кожне змучене тіло й боюся зустрітися з тими самими темними очима, що горіли сонячним вогнем, коли він сердився та хвилювався, або миготіли кумедними, але стриманими іскорками, коли радів чи соромився. Він так мило соромився!

Чому я кажу про нього в минулому часі!?

Хлопець, який цінує живе спілкування, хлопець, що сидів в моїх ногах, показуючи своє кохання, а я навіть не поцілувала його. Хлопець, який відкрив мені душу, а я плюнула в неї. Хлопець, який малював у кабінеті «Клинка», навіть коли безсовісно втекла.

Ну чому я завжди починаю цінувати лише тоді, коли втрачаю!? А якщо його вже не знайдуть!? А якщо він під землею!? З вуст зривається виття та плач.

Я обходжу весь ліс, але так і не натрапляю на нього. А якщо Люци тепер лише попіл? Мій Люци. Мій вогневик. Я готова рахувати кожну волосинку на його голові, вивчати кожен палець, як рухаються його вуста, як глибоко дивляться очі, але благаю, благаю, благаю, всесвіте, не забирай у мене те, заради чого я можу жити.

Це мій єдиний вогник надії.

Я не переживу ще однієї втратити. Не переживу. Не зможу. Суджі, Ру та Люциліан — все, що віднині маю.

Повернувшись на територію академії, хочу кричати, але можу лишень схлипувати, затуляючи рота кривавою долонею.

— Будь ласочка…

Я не зможу хоронити його. Я так кохаю Люциліана, так кохаю. Інес не могла забрати його. Не могла. Чому його ніде немає!? Він же розумний вогневик, він не міг дозволити вбити себе! Моє сонце, моя зірка, найтепліше створіння, маг, що нарешті почав переступати через себе. Ніжний та спокійний хлопець, який змінюється на краще. Перестає боятися думки інших, відкидає перфекціонізм та жагу бути ідеальним. Навіть дозволи для мене краде!

Я сміюся крізь сльози.

Не хочу вірити в якусь там долю. Вона в моїх руках, я керую нею. Я була однією з тих рейлі, що врятували цю кляту академію і заради чого!? Заради смертей!? Де наша перемога?

Де моя перемога!? Я кинулася туди, не просячи нічого натомість. Мене ледь не вбило тією силою, а тепер мої очі сірі, магія не переходить з тіла до тіла, рейлі…

Прокляття, рейлі?..

Що сталося? Байдуже!

Де ж ти, Люци? Де твоє тіло? Твоя ясна усмішка, витончені пальці, теплі вуста, глибокі думки та той рум’янець на щоках, коли я фліртувала з тобою чи Ру ставив нас в незручне становище?

Ти помер?

— Як це?

Ну чому я тоді не поцілувала тебе в медпункті? Чому!? Можливо, ти б лишився поруч на всю ніч. Не зник, не помер. Я оминаю студентів, що пропонують мені води. Протираю обличчя в сльозах та піску, задихаючись.

Підвівши погляд, бачу Суджі, яка бігає туди-сюди, носячи бинти та відра з водою, а тоді й Ру, який допомагає якомусь магу вийти з-під залишків від колон, що досі димляться. Водники позаду тушать все, що тільки можна, поки маги повітря розганяють дим. Рятувальники у жовтих комбінезонах бігають вулицями. Дехто перекладає на кушетки тяжко поранених, інші пропонують якісь мерехтливі ліки, від яких мене пересмикує.

Чоловік, котрого веде Ру, кульгає. Я і сама хилюся у правий бік.

Як же мені хочеться вірити, що тут немає померлих. Через Інес вже загинули Гвен, Мері та Остін. Цього замало!? Хіба особиста образа повинна переростати в щось подібне!? Якщо Ванесса хотіла помститися, то могла зробити це лишень з тими, хто глумився з неї, але не таким чином! Захотіла стати Духом!? Піддалася Еймунду, стала на бік артефакторів і вирішала, що має право розпоряджатися чужими землями!?

Так, світ стихійників жахливий, бо тут є рейлі. Є рабство. Але перетворити академію на спалене поле… План не допрацьований і по правді повне лайно, яке ми тепер мусимо прибирати. Вона могла вбити тутешнього монарха, а не влаштовувати це! Дідько!

Я судомно хапаюся за повітря. Моє серце спиняється, коли впізнаю темне волосся. Пришвидшуюся в напрямку Ру та кульгавого хлопця.

— Люци? — питаю, і другий маг ледь підіймає на мене голову з втомленими очима. Не знаю, звідки беру силу, можливо, через раптовий гнів до Ванесси, але я біжу. Присягаюся, можу полетіти, якщо стрибну. Я біжу! — Диявол, Люци! Люци! Люци! Люци!

Я не встигаю загальмувати, коли налітаю на нього з обіймами, одразу вдихаючи запах шиї. Вогневик заледве не падає, але Ру встигає втримати друга, загарчавши, допоки біля мого вуха шелестить сміх Люци, який обережно обіймає мене однією рукою за спину у відповідь.

Зрештою Ру всідається на землю, тяжко зітхнувши.

— Бісове життя.

— Люци, — повторюю, схопивши вогневика за щоки й оглядаючи обличчям. — Як ти? Щось зламано?

Кутики його вуст ледве сіпаються, намагаючись створити подобу усмішки. Я обмацую всі його кістки обличчя, шиї, плечей, рук, ребер, оббігаю зі спини, торкаючись всього, що можна й не можна, падаю на коліна, вивчаючи ноги, кожну кісточку, шмигаючи носом.

— Зі мною все добре, — запевняє хлопець,  намагаючись змусити мене встати на ноги, допоки не можу спинитися перевіряти його цілісність. — Трохи нога болить і все. І руку порізав. Це не страшно.