Розділ 46.1

Я панічно хапаюся за повітря. Воно таке гидке, через що не вірю, що зможу ним дихати. Кладу руку на грудну клітину, а щоками враз течуть сльози, які неприємно липнуть до землі на шкірі.

— Жива! — вигукує Суджі, протираючи моє обличчя від бруду. Не можу підійняти повіки, тримаючи руки на ребрах, суплячись болю. Кістки ніби переламані, обличчя пече кожною клітинкою, і мене от-от виблює.

Жива? Я жива? Певно, мертвим так не болить.

Немає жодної частинки, яка б не кричала полум’ям. Я навіть поворухнутися не можу, щоб не померти.

— Розплющ очі, — це Ру. Любий розбишака Ру Ламберсон. Повіки тріпотять, коли помічаю над головою вогневика. Хлопець одразу хапає мене за обличчя. — Відчуваєш щось!?

— Чого ти кри… кричиш? — крекчу, скривившись від болю в носі. Він точно розбитий, а ще у мене пісок у роті хрустить.

— Дінаро, ти відчуваєш магію!?

Я кахикаю, намагаючись вирватися з його лапищ. Нічого я не відчуваю. Самий лише біль. Тоді пальці Суджі хутко беруться сильніше розплющувати мої очі.

— Сірі!

Що?

— У вас обох сірі очі! — істерично реготить Ру. Хапається за власні щоки, які вкрилися сажею. Його волосся схоже на ганчірку, а сам хлопець падає дупою в багнюку. Довкола стоїть дим, але це лише залишки від божевілля. Надто тихо. Навіть вітерець не дує. Самі поодинокі голоси та вигуки імен. — Сірі очі! Ви не відчуваєте моєї сили! Дупа! Дупа срана! Це сра-на ду-па.

Митті пролітають перед моїм обличчям, шлунок зводить, і я враз підводжуся на лікті, шоковано озираючись:

— Де Інес!?

Студенти розбирають завали, допомагають іншим підвестися. Годують та поять, перебинтовують рани. Водники тамують залишки пожежі, допоки маги землі намагаються привести природу в тонус. Земля більше не тремтить, ніякого шаленого вітру чи криків. Усе на диво спокійно. Каміння від колишніх стін академії беззвучно лежить довкола нас, лише кілька колон та стін встояли на місці. Аж мороз шкірою бігає. Мій біль відступає на задній план, коли шоковано повторюю:

— Де Ванесса?

— На допиті в Асмодея, — зітхає Ру. Помічаю, що його руде волосся трохи обгоріло. Ну не трохи. Вся шкіра в сажі, як і в інших. Одяг такий брудний та порваний, що навіть на ганчірки не пустиш. — Він ходить з палицею, бо притиснуло чимось. Ти як? Все скінчилося години дві тому, а ми тебе тільки зараз знайшли, рибонько.

Я далеко від головної площі. Страшно уявити, яку відстань пролетіла після…

— Суджі, Ру, — перераховую, допоки очі не можуть сфокусуватися на чомусь конкретному. Сльози заважають. — Мірабель?

— Надто живуча, — запевняє мене Суджі, волосся якої схоже на гніздо, а руки вкриті кров’ю. Коліна розбиті, під нігтями земля. Порізи та синці. Я дивлюся на подругу, яка стоїть поруч, посилаючи собі свіже повітря в обличчя, ніби віялом, а тоді мої очі ладні випасти через шок. Її шикарні чорні очі тепер неприродно сірі. Ніколи не бачила корейців з подібною райдужкою.

— Що відбувається? — шепочу, хапаючись рукою за зап’ясток Ру. Стискаю його і… нічого. З моїх вуст виривається панічний зойк. — Як це… Що зі мною?

— Не тільки з тобою, — зітхає Суджі, схопивши мене за руку, щоб поставити на ноги. Ру бере мене під інше плече, допомагаючи прийняти вертикальне положення. — Всі тут змінилися. Всі рейлі. Навіть за межами академії. Увесь Феєріал, якщо вірити чуткам. Але я думаю, що це торкнулося рейлі по всьому Аріусу, де б вони не були.

— Ваші очі, — додає Ру. — Ви більше не берете в істинних магів силу, — він знову істерично сміється, поставивши руки в боки. — Сотні чи навіть тисячі років існування й все зникло! Рейлі зникли!!! — хлопець не може перестати захоплено дивитися довкола, регочучи. — Це як… це як якесь прокляття розірвати! Бляха, подуріти можна! Срака! Бісове лайно, це…

Ру не встигає закінчити, бо я раптом обіймаю його, зовсім розслабившись. Стискаю спину з усіма можливими силами, допоки вогневик не може навіть зорієнтуватися, а тоді так само хутко обіймаю Суджі, ледве не застрибнувши на неї, тамуючи сльози в очах. Мої кістки тремтять, синці болять вогнем, а ребра ніби переламані, але я не можу, не можу стояти на місці.

Чогось не вистачає. Когось не вистачає.

А тоді демон вривається до мого тіла:

— Люци? Де Люци!? — серце набирає обертів. Я не усвідомлюю, про яке там прокляття торохтить Ру. Байдуже, що з моїми очима та магією. Чхала я на це. — ЛЮЦИ!? — озираюся на двох друзів, розвівши руки. Голос розходиться повітрям, я не можу контролювати власну силу, яка чомусь не знає межі. Дивлюся в серйозні очі Ру, протираючи тильною стороною долоні обличчя від бруду. Він кусками сиплеться на обгорілу землю.

— Діно, тихо! — голосить подруга. — Ми не знаємо, де він. Всіх шукають. Тут сотні учнів! Може в лісі, може взагалі за академією. Буря також зачепила Терру. Тут багато рятівників.

— А якщо він?.. — хапаюся за серце.

Під завалами. Я не можу сказати це вголос. А якщо він потонув, розламав спину, згорів (як не дивно)? Якщо Люциліан Хейг мертвий? Або тримається за останні миті й благає про поміч, допоки я тут відпочиваю!?