Розділ 45.2

Я не можу й надалі стояти на місці, допоки десь бігає Суджі, Люци та Ру. Тільки не вони.

Навіть мені було не важко здогадатися, що наймогутніший Еймунд знову спробує захопити Аріус і почне з того материку, де найлегше вивести силу з ладу.

Випустивши повітря з грудей, я враз стрибаю навприсядки, а тоді хутко виструнчуюся, відбігши якнайдалі від Інес, бо вона раптом різко зводиться, діставши… пістолет. О Святий Духу, це тейзер! Електрошокова зброя, яка вистрілює два гострі дротики, що проколюють шкіру та пускають струм. Хоча, можливо, це якийсь магічний аналог артефакторів, який працює більш ефективно навіть без дротиків, б’ючи блискавкою. Бляха, та не знаю я!

— Не грайся зі мною, — веде Інес, вистріливши. Я враз роблю хрест руками, утворивши захисний шар, але струм раптом проходить повітрям, розжарює його, і моє тіло з криком здригається.

Я біжу назад, замахавши руками, а тоді обертаюся й вистрибую з вікна. Падіння болюче, що навіть не одразу реагую калюжі та багнюку, у якій тоне тіло. Повзу за поворот, скиглячи, боячись, що зараз спину знову вдарить струмом, а тоді зводжуся на ноги, задихаючись гаром та біжу ближче до головної споруди академії. Хапаюся за все підряд, смикаючись. Руки тремтять, поки скажено озираюся на сотні рейлі, які перетворюють будівлі академії на попіл. Чимала частина корпусів … знищена.

Через дим майже нічого не видно, тому я розганяю його повітрям, час від часу кашляючи. Тут так жарко, що обличчя моментально червоніє, і я примудряюся наступати на власну шнурівку, яку забула зав’язати.

Якийсь  рейлі б’є кулаками по одній з колон, і та йде тріщинами. Маги вогню жбурляють нескінченні полум’яні змії, і я просто молюся, щоб їхня сила скінчилася й вони спинилися. Рано чи пізно, але це станеться. Має статися.

Стіни академії тріщать, огорнуті мороком та блискавками. Небо затягує темрява чорного диму, поміж хмарами бігають зигзагоподібні блискавки, розтинаючи простір довкола. Мені закладає вухо та пересмикує все тіло, коли одна з них б’є за метрів двадцять від мене. Будь-який прояв струму змушує плакати, відбігаючи убік, та знову трястися всіма кінцівками.

 Не можу дихати, бо диму надто багато. Крики… крики, вони повсюди. Божевілля, сльози, вереск, грім, землетрус…. Земля йде з-під ніг, перетворюючись на болото.

Істинні маги намагаються спинити рейлі, але ті такі скажені та люті, що мені стає страшно за себе. Пісок залітає в очі, до рота, кошлатить волосся та краї спідниці. Хтось б’є рейлі кулаком по обличчю, і той просто вирубається.

Буде не дуже весело, якщо такий удар припаде мені в голову, бо тільки придурок не знає, що Дінара Дільшат — рейлі. Я тремчу, гучно плачучи, протираючи одяг від багнюки, але нарешті моє тіло завмирає, бо помічаю, що із землі рине коріння дерев, яке охоплює стіни академії та ноги магів, тягнучи їх прямісінько під землю.

Я заледве можу підвести голову до Вежі Правосуддя, яка тоне десь поміж хмар та диму. Це одна з кількох уцілілих споруд, однак, схоже, ненадовго.

— Мірабель, — шепочу, не чуючи себе через вибухи та вічні крики, сотні голосів, що волають та ридають. Шторм, землетрус, вогонь та вода борються за володарювання.

А тоді вежа, у який сидить Мірабель, тріщить.

Нахиляється вбік.

І повільно падає.

✯✯✯

Жар б’є мені в спину. Я заледве встигаю впасти на землю, обличчям в багно та воду, що потрапляють до рота та носа. Блискавка розриває небо та потрапляє кудись у ліс, що наразі хіба що місиво з жовтогарячих відтінків. Дерева навалюються одне на одного, земля розходиться прямо під руками, випускаючи коріння, яке хоче поглинути мене.

А істинні маги не можуть підкорити стихії, бо вони дефективні та штучно створенні якимись зіллями Інес. Покручі. Єдиний спосіб врятувати становище — вирубити рейлі.

Певно, моє обличчя у крові, бо я навіть не відчуваю носа.

Кашляю, хутко ставши на коліна. Закидаю голову до неба, до біснування смерті, до страждань та гніву Святого Духу. Мої легені ледве перетравлюють повітря, але я спромагаюся зосередитися на магії, на повітрі всередині та очистити їх. Розводжу руки в боки й кривлюся від нестерпного болю, зосередившись на крикові Мірабель. Я  — повітря, і я вчуваю те, що мені потрібно, за кілометри.

Скільки магів вже померло?! Скільки постраждало через витівки Ванесси!? Де мої друзі? Де знайомі обличчя? Моїми колінами тягнеться коріння дерев, багнюка тягне до себе, поки поблизу з’являється якесь виття, схоже на прихід Сатани.

Диявол, диявол, диявол!

Я бачу, як Мірабель вистрибує з вежі, і тепер стрімко, неначе камінь, падає донизу.

— Зберися! — наказую собі, а тоді, зібравши силу усередині, утворюю купол та щосили кидаю його уперед. Гарчання підсилює поштовх, а тоді мить — і Мірабель падає на повітряну подушку. Дівочі очі наповнені страхом. Вона скочується на згорілу мокру землю, не одразу розуміючи, як змогла вижити, а одразу після цього позаду гримить вежа. Дим та пилюка здіймають кількома шарами, ховаючи частину рейлі та академії.

Я роблю руками різкий хрест і розрубую повітрям тонке коріння, яке стягує ноги. Водночас ріжу шкіру стегон, але не звертаю уваги. Моя спідниця схожа на непотріб, однак про порядний вигляд наразі не йдеться.