Розділ 43.2

Я підібгаю вуста, несвідомо звівши брови в гримасі смутку. Тоді опускаю очі й заперечно хитаю головою лише один раз. Смикаю краї свого довжелезного волосся, яке не завадило б помити. Хоч магії багато, та вона не замінить гігієну. Сумую за своїми кучерями. І косметика мені потрібна, бо все змила сльозами під час нападу Міри.

Відчуваю, як Люци усміхається, вивчаючи мене.

— Інес зараз зайнята опіками того бідолашного рейлі. Так, він живий, але й тобі наразі треба обробити стегно...

Я хапаю аркуш з такою агресію, що моя колишня вразливість випаровується, неначе в пеклі. Тисну на олівець, ледь не пробиваючи папір, а тоді жбурляю в Люци.

Ти не будеш лапати мою дупу!

— Взагалі-то я вже...

Різко затуляю вуха долонями.

Усім тілом відчуваю, що з мене встигли стягли спідницю, і наразі я в самих лише трусах. О Святий Духу, допоможи…

«Не допоможу», — лунає уявний голос у голові.

Люци сидить і чекає на диво, поки подумки згадую довжину сорочки: надто коротка. Як же мені пощастило! Але що робити, якщо не хочу проганяти єдину людину, яка припала так близько до серця? Ми справді поквиталися. І саме мені слід перепросити за те, що так образила його. Правда, я досі не можу й слова сказати.

Ця ситуація болить сильніше за опік.

Я розводжу долоні, озирнувшись палатою в пошуках мазі. Люци рушає до підвіконня, де стоїть баночка з рожевим вмістом. Сонячне проміння падає на білі стіни, наливаючи їх янтарними відтінками.

Шкіра Люциліана жовтогаряча під цим природним дійством. Я дивлюся, як він обережно відкриває мазь, і ковтаю густу слину.

Та й загалом… Бували ситуації і гірші, правда?

Обмотую навколо своєї талії ковдру, поволі підводячись. Вона спадає на підлогу, неначе сукня. Хутко налаштовую розріз так, щоб він опинився з правого боку, уздовж ноги. Стегно обмотане пов’язкою. Добре…

Підводжу голову на Люциліана, який саме спиняється переді мною, і розумію, що нічого тут не добре, і я вже паленію з голови до п’яток. Помаранчеве сонце б’є променями мені у волосся.

Люци опускається на коліно (він робив це надто багато разів) біля моєї оголеної ноги, і я заплющую очі, ігноруючи те, як він розв’язує вузол, а тоді повільно розмотує пов’язку.

Не такої романтики я прагнула.

Певно.

— Завдяки лікам Інес тут немає навіть пухирця. Можеш не хвилюватися, все доволі терпимо.

Фиркаю.

— Не фиркай, все справді добре. Можеш подивитися.

Диявол, ні. Я не дивитимуся вниз на нього. Тоді точно розтану. Я ж рейлі, я раба, дідько, диявол, трясця!

Ковтаю густу слину, поки Люци однієї долонею охоплює мою шкіру, щоб триматися за ногу, а іншою набирає мазь, аби обробити рану. Бляха. Моя проарія.

Я шоковано вивчаю срібну підвіску на поличці, поки пальці Люци не там, де я мала б дозволяти їм бути. Він не міг забути про відсутність захисту, і прямо зараз мої нутрощі трусяться через магію всередині. Та звідки ж у ньому взялася ця сміливість? Певно, коли нарешті з’явилася можливість торкнутися моїх довгих ніг, Хейг вже не збирається вагатися.

Ніколи не зверталася до вищих божеств, але наразі закидаю голову до стелі, благаючи спинити цю муку, те, як його пальці стискають мою плоть, передаючи силу.

О Дияволе. Господи, Буддо, Аллаху, Брагмо.

Святий Духу, будь-хто.

— Не болить?

Ну взагалі-то пече добряче, але я заперечно хитаю головою, ніби він не помітить, як тремтять мої ноги. Трясця, я не можу це стерпіти!

Врешті він зітхає:

— Мушу визнати, що ти, Дінаро, маєш рацію.

Звісно.

— Ви є носієм нашої сили. І в один момент якась частина магів почала просувати ідею, що рейлі створені, щоб служити істинним магам, коритися. Суджі та Раміро тому приклад. Це дикунські закони, які панують тут із середньовіччя.

Я опускаю очі до Люци, який зачаровано дивиться на мене знизу. Його очі мерехтять, губи ледь розтулені, і він такий чарівний та ніжний, що враз відводжу голову у бік вікна, вивчаючи останні вогники сонця за обрієм.

— Я звик жити за правилами, звик коритися. А інакше як по-твоєму я опинився на дошці пошани? Викладачі люблять слухняних й працьовитих студентів. Податливих та тих, хто не має власної думки. І звісно, я сподівався, що так мене помітить мама. Але щоб я не робив, цього було замало.

— Неправда, — шепочу й враз заплющую очі, видавши себе. Люци знизу хмикає.

— Мабуть, саме ти розпалила в мені вогонь непокори. Іскру бажання змінюватися та рухатися. Оживити своє життя. Не стояти на місці, не мовчати. Бути тим, ким я є. Сильним магом, якого годі спинити. Трясця. Я навіть не лаявся до знайомства з тобою.  І… і я кажу не про той вогонь, що маю від народження, а про геть інший. Невідомий мені відтінок полум’я.

Я намагаюся смикнути ногу, але Люци стискає мою плоть, не спиняючись. Магія. Вона повсюди. Хейг ледь не обіймає мене обома долонями за нещасну ногу. Якщо він хоче змусити мене відчути пожежу всередині нього, то це зайве. Я вже давно палаю.