Розділ 42.2

—  Якраз хотіла з тобою зустрітися, — усміхається Міра, склавши руки за спиною, щоб домінувати, але мені так зле, що відчуваю, що розіб’ю її обличчя через будь-яке зайве слово. — Насправді це слід було зробити першого ж дня. А тепер виходить непорозуміння.

—  М-м.

Вона намагається здаватися впевненою, але я несподівано чую тривогу та хвилювання. Магія повітря вловлює будь-які емоційні зміни.

—  Останнім часом я помічала, що ти завжди крутишся поруч із Люциліаном.

—  Ти така уважна, —  шепочу, втомлено зітхнувши. Не можу це слухати, тому оглядаю стіни.

—  Доволі! —  намагається втримати лють Міра, стаючи трохи ближче, щоб заглянути мені в очі. Її напруженість така помітна, що я ладна повірити, що Мірабель Ріммер насправді закохана в Хейга, а не лише прагне популярності. —  Але на твій превеликий жаль, мушу попередити, як дівчина дівчину.

— О, —  дивлюся на вогневицю, враз зацікавившись. —  Слухаю.

— Наші батьки з дитинства бажали нас одружити, —  усміхається Мірабель, поблажливо схиливши голову на бік.

Це було до чи після того, як Люци втратив гроші, через втечу матері? До того, як він лишився без статусу й міг лише вчитися днями й ночами, щоб здобути авторитет самотужки?

— Он як?

—  Он як. Я розумію його. Йому, як і всім чоловікам хочеться легкості перед подружнім життям, — давить вона, заглядаючи мені в очі, допоки я нахабно байдуже оглядаю яскраве приміщення, постійно заводячи очі під повіки, бо злити противних людей так приємно. —  Розумієш? Це така правда життя. Ти ж не думаєш, що він закохається в рейлі? Може, ти ще не до кінця усвідомила, але ви — раби, ваша мета служити таким, як ми. Він грається тобою, бо ти ж як лялька. Наповнює тебе силою, крутиться поруч, бо така бриклива. А всім чоловікам хочеться підкорити подібну здобич та показати свою перевагу, особливо коли це рейлі.

— Святий Духу, як же ти мене задовбала…

Я намагаюся пройти повз неї, сильно зачепивши дівчину плечем, але Ріммер ледь штовхає мене назад.

— Ну й куди зібралася? — шипить Міра. — Це крило більше не для тебе. Радій, що тебе не визнали вбивцею, та вшивайся до свого курятника! — я опускаю голову до Мірабель, раптом наступаючи на неї, тішачись своїй перевазі.

— Завалися, га? Не лізь до мене! —  я намагаюся пройти, але Мірабель знову заступає дорогу. Її тон на диво нажаханий:

—   Чого ти хочеш? Грошей? Я дам тобі скільки хочеш! Хочеш, домовлюся, щоб тобі придбали окремий будинок за містом? Ліси, річки, гори, все, що забажаєш! І більше не буде цієї академії, яку ти ненавидиш! Наберешся сили й не витрачатимеш її. І все! Щасливе та спокійне життя!

—   Що ти несеш!? —  моєму здивуванню немає меж. Вона хапає мене за сорочку, щоб втримати. Тоді весело усміхається, поки мозок хутко вигадує сюжети:

— Не хочеш? Подорожувати може? Можу надати люкс-квиток до Мілосу? Там неймовірна краса! Або Оттала? Маги розуму приймуть тебе, не вважатимуть рабою і ти зможеш створити родину! Я навіть в Еймунді маю зв’язки з заможними родинами! Уяви, найбільший материк! Які можливості на тебе чекають!

—  Ти зовсім клепку втратила!? — огризаюся, вирвавши руку. —  В якому відчаї ти себе показуєш!? Не ганьбися!

—   Чому тобі все не так!? —    ледь не верещить вона. —  Чому ти навмисне псуєш мені життя!?

Псую життя!? Вона називала Люци своїм хлопцем, хоча він цього не визнавав! Вона маніпулювала ним, як хотіла!

Я відчуваю, як вона намагається приховати сором від попередніх слів за маскою гніву. Переходить у напад.

—   Закрий свою ідіотську пику й відвали від мене! —    рявкаю. —   Більше ніколи не розмовляй зі мною, якщо не хочеш, аби я помстилася за той жарт, —  випалюю і розумію, що мені подобається власна лють. Це ніби копняк під дупу. Я відчуваю себе живою й готова знову витягти з кого-небудь життя. З будь-кого у цьому світі. А після того, як Міра прямо назвала рейлі рабами, я готова зробити з її обличчям найогидніші речі. —  Забирай свого недохлопця та не чіпайте мене!

— Та як ти смієш зі мною так розмовляти!? — обличчя Мірабель набуває червоного відтінку, а в очах спалахує вогонь. Вона знову штовхає мене в плечі, але на цей раз я роблю те саме у відповідь, поки кістки наливаються блискавками. — Моя родина розчавить тебе!

— Не торкайся мене! — виголошую, допоки пальці ледве не зчіпляються довкола Міриної шиї. У мене ніби вселяється демон. Враз стає начхати на те, що ця дівчинка так прагне уваги та кохання, що готова отак принижуватися. Начхати на все.

Яка ж я егоїстка! Ой леле!

Але я однаково задушу її.

—  Я сказала геть! — вибухає Мірабель, а тоді так люто штовхає мене, що за мить я вже хапаюся за її мідне волосся, тягнучи до себе. Тренч летить додолу. Важко згадати, з кого це все почалося, бо в один момент ми обидві кричимо, хапаючи одне одну за обличчя та волосся.

Я ладна розірвати її на частини. Як це стерво посміло підняти на мене руку!? Краще б вона не торкалася мене в такому крихкому стані, коли побої — це єдине, що може втримати мене на плаву.

— Ти ледве не вбила мене, паскудо!!! — гарчу.