Розділ 42.1

Ніхто до мене не приходить.

Це очікувано, та мені й самій не хочеться спілкуватися з будь-ким. Байдуже, хто саме знову переніс всі мої речі до цієї триклятої кімнати гуртожитку. Без поняття, яким чином Люциліан вчергове відмазав мене від покарання, взявшис якийсь «дозвіл» ректора. Начхати на лампочки, електрику, проблеми, смерті. Плювала я на всіх та все.

Я просто дивлюся в стелю, хоч то ранок, хоч ніч. Вона однаково потріскана та сіра. Суджі не особливо звертає на мене увагу, явно ображена. Має причини, напевно. Мені все одно. Сон Суджі явно не знає, що її рідні батьки більше не мають дитини, що дочку вирізали з їхнього життя, лишивши в омані!

А що буде, якщо розкажу всім? Що ти на це скажеш, Асмодею? Що як сотні рейлі оскаженіють та влаштують повстання, га? Наскільки довго тобі вдасться приховувати правду й що ти робиш з рейлі, які довідуються про неї? Я точно не перша та не остання, однак розголосу нема.

Суджі щось каже про рейлі,  але мені рожево-малиново. Просто стеля та біль у шлунку через голод. В будь-якому разі шматок в горло не влізе. Тільки вода з-під крана. Або я могла почовгати на кухню, де розміщується газова плита, і підігріти собі воду в чужому чайнику. Але мені порожньо до того.

— Знаєш, — каже Суджі, збираючись піти. — Ти справді егоїстка.

Напевно, зараз ранок, якщо вона йде на заняття. Минула одна ніч? І все? А здається вічністю.

— Тут нікому не легко, нам всім боляче, і я не засуджую нічиї сльози, але ти завжди ниєш та вважаєш, що лише одній тобі так важко! Страждають всі. Хтось, як я, бігає з хлопцями до клубів, а інші намагаються прижитися, вчаться, ходять на гуртки та шукають альтернативи. Ніхто перед тобою повзати на колінах не буде. Я не можу постійно прикривати тебе та няньчитися, бо ти лежиш та помираєш на сусідньому ліжку через гордість! Тобі майже дев’ятнадцять років! Я тобі що, мама?

Знала б ти правду.

— Ані Ру, ані Люци за тобою більше не бігатимуть, а мені набридло думати про твоє самознищення, коли я сама маю сотні проблем! Моя дивна суперсила привертає надто багато уваги! Інес не дає спокою, Асмодей готовий відправити до лабораторії, як пацюка! Я не можу місяцями носити тобі їжу, коли натомість знову й знову отримую ниття!

Я ледь усміхаюся.

— Бляха! Тут кожен сам за себе. Тому не ний ночами.

Двері зачиняються, а мої вуста продовжують втримувати самовдоволену усмішку, бо зрештою я мала рацію.

Всім на всіх байдуже.

✯✯✯

На вахті в гуртожитку досі сидять студенти, яким хочеться трохи заробити. Така собі професійність. Вчора я змогла вбігти до гуртожитку після комендантської години, і всім було байдуже. За часів Мері та Дейва такого не було.

Чому ж саме я егоїстка?

Сиділа у Вежі, не виказуючи при цьому Суджі, вбила Раміро, врятувавши рейлі від рабства. Перебуваючи в стані морального занепаду, я все одно побігла до Ру, як тільки дізналася, що він помирає. Я прийняла таємницю Люци про його мати, а тоді…

А тоді кинула його, дозволивши повірити в кохання. А вчора вночі виплюнула таке, що він навіть не зміг встояти на ногах. Довірився й отримав за це по обличчю найпотужнішого ляпаса. Краще б він прокляв мене та назвав потворою. Тоді було б легше.

Ну принаймні я не лицемірка.

Так, я кинула їх всіх, назвавши перед цим друзями, але однаково не очікувала від Суджі подібних слів. Вона образилася, бо я змогла втекти, а вона ні? Цікаво, скільки рейлі знають про те, що їхнє життя стерли з історії людського існування, але просто приховують це від новеньких? Це якась посвята після окремого проміжку часу, прожитого в цьому світові? Присяга довіри? Присяга? Чи їм погрожують смертю? Що зроблять з тими трьома рейлі, які повернулися до Аріусу разом зі мною?

Та не страшно. Ми однаково всі вмремо через прокляття рейлі. Згоримо, захлинемося, зламаємо хребет чи похоронимо себе живцем. Я вбивця. Неконтрольована машина. Жодні ліки Інес не врятують нас. Рейлі вже давно все призначено.

Моя долоня пульсує тупим болем. Я перебинтувала її вдома, але після того, як котилася зі сходів та впала в кущі, отримавши сотні нових порізів та синців, мені краще просто лежати та дихати мінімальну кількість разів. Синці болять та змушують жити. Ніякі тутешні зілля я більше не прийматиму. Переживу.

Або ні.

Сумно. Коли зрозуміла, що більше не маю куди тікати, я втратила всіх тутешніх друзів і знову лишилася одна. Це навіть змушує мене усміхнутися. Надія… Краще б я ніколи не стрічала цієї емоції, яка надавала сили, а тепер втекла, лишивши по собі синці та кров. Я остаточно сама. Втекла й зрадила, думаючи про себе, а тепер лежу тут сам на сам із собою.

Люци… Не те щоб у моєму житті до нього було кохання. Лишень одного разу якась підліткова симпатія з поцілунками. Та тепер я навіть і цього не маю. Думаю, таємницю про мій незаконний перехід якось приховали від інших. Суджі, Люци, може, Ру знає.

Та він також не пробачить мені.

Це остання послуга, яку вони мені роблять.

— Ну й пішли ви всіх нахрін, — шепочу, обертаючись на бік до стіни, ігноруючи біль в м’язах. — Розбудите, коли помру.