Розділ 40.2

Металеві двері легко прочиняються, і на порозі одразу з’являється моя світловолоса мати в теплому ліловому пальті. Мої вуста розпливаються в широкій усмішці, крізь гарячі сльози, які течуть щоками, а жінка так різко хапається за серце, скрикуючи, що смаглявий чоловік позаду, в якого я вдалася, тобто мій тато, аж лається.

— Наталіє, в чому проблеми!?

— Мамо! — вигукую, біжучи до неї в обійми, але жінка хутко вибігає в коридор, кидаючи пакунки з їжею, дивлячись на мене, неначе на божевільну та скажену.

— Вікраме! — вона озирається на батька, що шоковано витріщається на мене, впевнено прямуючи до квартири.

— Тато, я повернулася! — розводжу руки в сторони, крокуючи до високого чоловіка-болгарина. — Тато, я поясню, як долеті…

— Я викликаю поліцію! — кричить мати, панічно вдихаючи. Луна від її голосу розлітається під’їздом, і я заперечно хитаю головою. Вона витягає телефон, поглядаючи на тата, за яким ховається, а тоді притуляє слухавку до вуха. — Вікраме, я зараз постукаю сусідам!

— Мамо! — істерично сміюся, поволі наближаючись. — Мамо, що таке? — переводжу очі на батька, але він раптом хапає мене за плече та, скориставшись тим, що я біля дверей, виштовхує з квартири. Збита з пантелику, я ледве не падаю, вхопившись за поручні.

— Тато, що ти робиш!?

— Алло, поліція! — голосить мати, стукаючи всім сусідам по черзі.

— Геть! — вигукує тато, і моя нога ледь не пропускає сходинку. — Геть я сказав!

— До нашої квартири забралася дівчина, можливо, щось вкрала.

Я кривлюся сильніше, аніж від страшного зубного болю. Ніби мені виривають всі зуби водночас. Затуляю рота долонею, шоковано схлипнувши, та продовжую заперечно хитати головою. Мій світ раптом тріщить, розвалюється на каміння, яке кришиться в попіл. Вітерець роздмухує залишки сенсу мого існування, моєї боротьби та жаги до життя.

—  Тут божевільню треба викликати! —  додає батько. Мої вуха пульсують, ладні почати кровити від почутого, тіло судомить, кістки тремтять, поки хапаюся за повітря, схлипуючи та ковтаючи сльози.

—  Люди!!! —  кричить мама, поки дехто починає прочиняти двері на галас. Мої руки пітніють, голова йде обертом, і я не можу… не можу…

— Мамо! — дивлюся в рідні очі, які мене більше не впізнають, а батьків погляд такий, неначе я втекла з психіатричної лікарні. Ступаю крок вперед, вказуючи на себе долонею, але в погляді чоловіка застигає відраза, хвилювання та готовність вдарити по голові, якщо виявлюся небезпечною. — Татусю, це я! Це Дінара!.. Твоя дочка!

— Ти чуєш, що вона несе? — істерично веде мати. — Зовсім подуріла!

Дійсність коле легені, проштрикує серце товстою голкою та кидає у багаття, дозволяючи згоріти до тла.

Вони мене не впізнають.

Вони мене не знають.

Мене не існує.

Дінари Дільшат не існує!

Мої ноги плутаються, і я фактично лечу сходами, вдаряючись всіма кістками об каміння, допоки руки так-сяк хапаються за поручні. Простір вертиться перед очима, і я намагаюся побігти далі, не витримуючи їхніх агресивних голосів, які наближаються до мене, розлітаючись стінами. Нудота біля горла, слину не можливо проковтнути. Я чую місиво звуків, бачу чорні плями перед очима та тихо скиглю.

— Тримай її! Вона могла щось вкрасти!

Але обікрали тільки мене. Всю-всю, до останньої частиночки. Відібрали знання мови, можливість повертатися додому, зробили рабою, а тепер виявляється, що мене навіть ту не чекають, вважаючи грабіжником у власній квартирі.

Рідна родина. Мама, тато… Бабуся! Моя бабуся також й гадки не має, що в неї дві внучки, а не лише одна!?

— МАМО!!! — верещу на останок, але у відповідь ніхто не кричить «доню» чи «нарешті ти повернулася!». Знову лайка, крики та щире обурення від навіженої дівки, яка увірвалася до їхнього дому.

Я біжу чи повзу сходами, нічого не бачачи перед очима. Мені так погано, що на мить думаю, що це один з тих жахіть, які бачила ночами в академії.

Мої коліна перестають функціонувати через чергові удари, але я продовжую тікати, допоки на поверсі не прочиняється ліфт. Якийсь чоловік полишає його, а я залітаю, неначе скажена, та тисну на одиницю.

Двері зачиняються. Я не знаю, чи переслідують мене, бо лише затуляю голову долонями, скрутившись клубочком на підлозі, та дихаю. Крики, гуркіт, вигуки… Дійсність повсюди, я відмахуюся від неї долонями, б’ю дивні плями перед очима, хапаючись за повітря, якого немає. Шкіра пече, обличчя палає, а шлунок стискається, готовий вивернутися.

Дихаю, дихаю, поки світ тисне на скроні, викликаючи дивний, сухий кашель. Ліфт здригається, спинившись, а коли його дверцята розсуваються, я виповзаю в коридор, одразу заховавшись за виступ у кутку стіни, де зберігають віник та совок, і де ховалася від друзів у дитинстві, коли грали в хованки.

Затискаю голову долонями, стискаючи волосся з такою силою, що от-от почну виривати його кублами.

— Брехня, все брехня, — шепочу, гортаючи сторінки минулого. — Все брехня, брехня.

Жодної світлини зі мною, ніяких речей, зниклі соціальні мережі. Канада, омана, стерті пам’яті, вирізані рейлі зі свого рідного світу, стерті з історії людства. Вони забули про немовля, яку вчили ходити, їсти, вимовляти перші звуки, тішачись невдачам та новим спробам. Про своє сонечко, яке заохочували до нового, підштовхували до правильних рішень, надавали хоробрості та рішучості…