Розділ 38.2

— Ру обожнює тебе. Він ладен вбити за тебе, присягаюся. Так, Ру постійно провокує нас на агресивні емоції, підколює, ображає, але так Ламберсон прагне витягти нас з тобою з бульбашки відчаю та горя.

— Я стараюся, майже не сплю, — веде Люци набагато тихше. — Хочу довести Ру та його батькам, що їхні гроші не пропадають дарма. І я думав, що мама помітить мене. Найкраща академія, дошка пошани, сотні рекомендацій, успішне майбутнє, статті, конкурси, заходи… Сподівався, вона побачить, що я не позорисько, що я також заслуговую на увагу та любов. Так, мій батько не заможній, але я стараюся. Я хочу, щоб вона повернулася до мене, хоча б обійняла, побачила, що її дитина не обтяжливий непотрі… — його голос зривається, — непотріб. Але вона не чує. Вона не шукає мене, не виходить на зв’язок із батьком. Вона не вважає нас собі рівнею.

— Тоді навіщо ця каблучка, якщо все дарма?

Люци тисне плечима.

— Облиш її та живи заради себе. Ти ж сильний маг, Люци. Один з найкращих. Про тебе знають всі. Тебе поважають, — намагаюся вкласти в ці слова всю себе, а тоді схиляю голову ближче. Хлопець уникає зорового контакту. — Я тебе поважаю. Всі знають Люциліана Хейга. Не треба жити заради когось, страждати, щоб цей хтось звернув на тебе увагу. Не думай про інших, якщо вони так ставляться до тебе. Думай першу чергу про себе, ага? Це ти мені казав?

Мені боляче, а хлопець мовчить. Так довго, що нас починають просити піти з кафе, а Люци все сидить, дозволяючи магії текти моїми венами. А тоді різко підводиться, відірвавшись від моєї долоні. Хапає пальто й чимшвидше крокує на понурий двір, а я шоковано біжу слідом.

— Люци!..

Дзвіночок при вході дзеленчить. Я прискорююся, біжу під світлом ліхтарів, а тоді моя рука різко обертає Хейга до себе за плече. Кладу долоню на сорочку під пальто, щоб втримати, та зазираю в очі, поки хлопець зводить брови, вивчаючи цей жест.

— Куди ти?..

— Час повертатися, вже пізно, і...

Він заперечно хитає головою, і мені хочеться розбити собі голову, але я вже піддаюся всім тілом вперед, притискаючись вустами до його. Заплющую очі, допоки сила біжить венами та артеріями, змішуючись з кров’ю. Температура враз зростає. Повітря розжарюється, моя свідомість вибухає, але Люци хутко ступає крок назад. Я хапаю його за комір пальто, щоб не загубити.

Хлопець так пронизливо вивчає моє обличчя, що власне єство прагне сховатися де-небудь у куточку. Його вуста перетворюються на наркотик, і я хочу ще. Карі очі, як і мої, мерехтять полум’ям у темряві.

— Чому?

— Люци, ти мені подобаєшся, — різко випалюю, вдаривши себе по лобу долонею, щоб приховати сором. — І я знаю, що я закохана дурепа, яка нічого не вміє робити й думає тільки тоді, коли всі вже побачили наслідки. Що я вмію робити тільки боляче, завжди ображаю, тікаю, але…

Хлопець заводить одразу десять пальців у моє волосся, тягнучи до себе, а тоді його рот розтуляється поглинаючи мій. Я думаю, чи має простір для зберігання сили всередині мене якісь обмеження, бо ця сила здатна вбити та воскресити. Я не думала, що кістки пульсуватимуть, а органи регенеруватимуться від будь-яких хвороб зі швидкістю світла.

Святий духу.

Розділ 38.2

Я піддаюся на зустріч, плутаючись у власних ногах, наступаючи на Люциліана, допоки він не влітає в ліхтар позаду. Підхоплюю вуста, проводячи долонями по шиї, допоки одна долоня Люци тягнеться до моїх ключиць, шукаючи проарію.

— Вона при мені, — шепочу, не розплющуючи очей. Хапаюся за повітря, якого не вистачає, але водночас воно переповнює мене з кожним новим доторком до хлопця, допоки ми обидва не починаємо задихатися. Його пальці підтримують мої щелепи й Святий Духу…

Я божеволію.

— Дінаро, я хотів би знати тебе краще, — шепоче Люци.

Мені боляче.

— Все, все.

Я егоїстка.

Тому знову цілую вогневика, тягнучи за собою, допоки не розпухають вуста. Посміхаюся, судомно зітхаючи.

— Ходімо… — шепочу. — Ходімо назад. Будь ласка, — я знову цілую його, охопивши голову, плутаючи волосся. Люци заперечно хитає головою.

— Це надто багато… Для тебе це надто багато сили.

Мені хочеться плакати, бо це останнє, що я можу отримати від нього, розбивши наостанок серце. Не хочу робити боляче, не хочу, але водночас вже пізно. Я зробила це, знаючи, що тікатиму о третій ночі. Дала надію. Ру вбив би мене, якби довідався.

Але ніхто не дізнається.

Вже ніколи.

Дінара Дільшат іде в небуття.

— Ми б… — починаю, ковтаючи клубок у горлі, притискаючи його лоб до свого, міцно охоплюючи щоки. — Просто лягти спати разом. Поруч.

— Ти так цього хочеш? — його голос гримить у моїх вухах, хоча насправді це шепіт осіннього вітру, що лоскоче листя. Я ляжу спати разом із ним, а тоді зникну, наче сон. На жаль, лишуся в його спогадах бісовим фільмом жахів, який ламатиме душу.

Ай.

— Хочу. Так, — киваю, ігноруючи очі, які продовжують сльозитися. Додому, мені треба додому. — Мені не буде забагато сили.